Електронна бібліотека/Драматичні твори
Завантажити
Так!
Женев’єв: Тоді чому ти цього не хочеш зробити?
Альберт: Тому що чоловік повинен утримувати дружину, а не навпаки.
Женев’єв: Нам не потрібно буде думати про утримання. Ти ж знаєш… Зрештою, гроші не мають жодного значення. З твоїм талантом ти станеш першим художником Парижа.
Альберт: Женев’єв, це все так несподівано! Я знаю, що ти – багата…
Женев’єв: Я багата, бо кохаю тебе!
Гудки авто стають все нервовішими.
Чоловічий голос: Женев’єв!
Жіночий голос: Женев’єв! Це переходить усі рамки!
Чоловічий голос: Дорогенька, давай вийдемо. Бо на авто ми туди не піднімемося.
Женев’єв гукає: Ма, ми вже йдемо!
Бере Альберта за руку.
Женев’єв: Любий, зроби це! Я тебе благаю!
Повільно йдуть до авто. Назустріч їм ідуть під руку батьки Женев’єв.
Батько стурбовано: Доню! Ми вже стомилися тебе гукати!
Мати: З тобою все гаразд?
Женев’єв: Ми роздивлялися старовинні фрески. Та й вітер був, відносив усі слова у бік. (Пильно дивиться на Альберта).
Альберт: Бон жур, мсьє Гожар! Бон жур, мадам Гожар! (Випускає руку Женев’єв).
Батько: Бон жур! Іншим разом, молодий чоловіче, не змушуйте батьків так хвилюватися!
Мати, пильно дивлячись на Женев’єв: Іншого разу не буде! Ми завтра виїжджаємо до Парижа!
Женев’єв: Мамо! Але ж ми планували виїхати за тиждень…
Мати сухо: Плани змінилися.
Батько, дивлячись на небо: Покваптеся, бо погода знову міняється!
Коротка, незручна для всіх мовчанка. Женев’єв благально дивиться на Альберта.
Альберт: До побачення, мсьє Гожар! До побачення, мадам Гожар!
Батьки разом, навіть не дивлячись на Альберта: До побачення, до побачення!
Альберт охриплим голосом: Прощавайте, Женев’єв! (Повільно цілує їй руку)
Женев’єв, тамуючи сльози: О, ні!
Мати бере її під руку: Пішли, доню, пішли! (Веде її за батьком за куліси). Завтра виїдемо на світанні і через кілька годин будемо в Парижі…
Альберт у розпачі дивиться їм услід. Женев’єв час від часу озирається, кидаючи на Альберта стражденні погляди. Нарешті вони виходять.
Альберт сідає на камінь, обхопивши голову руками.
Альберт у розпачі: Боже, що я наробив!.. Біда людям з малою вірою!
Вибігає.
ДІЯ ТРЕТЯ
Скромна обставлена кімната Маестро. За вікном чути дощ. Маестро сидить у кріслі-візочку із зошитом у руках. Думає.
Маестро: Невже не має жодного способу присвятити своє життя мистецтву? Га, Джимі? Як ти думаєш, друзяко? (Закашлюється).
Риплять двері. Заходить Розі. Стряхує краплини з парасолі.
Розі: Ну й злива!
Маестро задумано: Кожен прожитий день наближає нас до вічної зими.
Розі: Дивіться, які гарні! (Показує букет квітів). Нарвала у нашому городику. (Ставить їх у вазочку на столі).
Маестро: Красуні! (Гладить квіти рукою).
Розі: Може, зробите з них натюрморт?
Маестро, зітхаючи: Хай лишаються неповторними.
Стук у двері.
Розі тривожно дивиться на Маестро.
Розі голосно: Хто там?
Голос крізь шум дощу: То я, Розі, Йовжко! Відчини!
Розі виходить з кімнати. За мить повертається з літнім чоловіком, трохи згорбленим, з обвислими вусами та лисиною. На ньому червона краватка, яка абсолютно не пасує до сорочки в клітинку. В одній руці він тримає старого капелюха, в іншій -- торбинку. Він весь промоклий.
Йовжко: Доброго здоров’я, Альберте!
Маестро: Здоров, Йовжку!
Гаряче обіймаються.
Маестро радісно: Давно ти не заходив, цімборе! Радий тебе бачити! Сідай!
Йовжко роздивляється, де би присісти.
Розі: А ви геть змокли, Йовжку! У таку зливу без парасолі не варто виходити.
Йовжко, нарешті сідаючи: Та я теє… Забув її. От тільки не пригадую де. Або вдома. Або в майстерні. Або в кав’ярні. Або в … Та вже дідько з нею! Все-одно стара вдома лаятиме.
Розі: Давайте я вам хоч чаю зігрію! А то ще, не дай Боже, застудитесь!
Йовжко, піднімаючи палець: Чай – се добра думка!
Розі виходить.
Йовжко: То як ти, цімборику, маєшся?
Маестро махає рукою: Е, ліпше не питай! Кашляю, як два старі коні і один осел!
Йовжко: А дохтор що каже?
Маестро: Без його ліків чуюся ще ліпше, як з ними.
Йовжко: А так – нічого не болить?
Маестро: Ліва рука. Та так, що й малювати не можу.
Йовжко, витягуючи люльку: Еге ж, то – серце віддає.
Починає набивати люльку. Закурюється.
Йовжко: Узагалі не малюєш?
Маестро: Пишу. Багато думаю про наш час.
Йовжко, махаючи рукою: Е, наш час лишився в минулому житті.
Маестро: І не кажи! Які то були товариства, розмови, істини!
Йовжко: А морські раки, риба, сири, коньяки, шері-бренді, кюрасо, абсент…
Маестро: Знаєш, Йовжку, я часом думаю, що велика біда в тому, що художників -- забагато. Бо стільки вже маємо поглядів на мистецтво, що й самого мистецтва вже нема.
Йовжко, потягуючи люльку: Правду кажеш!
Маестро: Пам’ятаєш, як нас завжди називали друзями-«не розлий водою»?
Йовжко: Еге ж, як американську фірму «Сміт і Вессон».
Розі заносить чай.
Розі: Будь-ласка.
Йовжко: Красно дякую.
Розі, побачивши люльку: