Електронна бібліотека/Драматичні твори
Завантажити
не пристати до її берега.
Дені: То ви хіба не француз?
Остерлінд: Про це тепер уже ніхто не пам’ятає. (Зітхаючи). Навіть я.
Дені обіймає його: Гаразд, мсьє Остерлінд. Давайте їх ще трохи погукаємо.
Остерлінд, дістаючи флягу: А, може, краще поспіваємо?
Дені: Співати будемо вдома.
Остерлінд, припадаючи до фляги: Устами младенця глаголить істина! Амінь!
Дені: Женев’єв!
Остерлінд: Альберте!
Дені у бік: Ех, знав би татусь Женев’єв, що його донька тягається по кущах із чужинцем, миттю би посадив її під замок!
Виходять за куліси.
КАРТИНА ТРЕТЯ
Старий кам’яний костел на пустищі в околиці Гаржілесу. З’являється заклопотаний Альберт.
Альберт: Чи прийде вона сьогодні? Он який вітер здіймається! (Дивиться на годинник). Ще кілька хвилин. (Ходить вперед-назад, не знаходячи собі місця). Вчора сон так довго не торкався моїх очей. Ще б пак! У голові снують тисячі думок. (Тре скроні). Ця дівчина з ніжним, як роса, обличчям і з гарячими, як вогонь, очима спопеляє мою душу. О, мила Женев’єв, що ми робимо!
Забігає Женев’єв. Вона з парасолькою. Побачивши Альберта, кидається до нього.
Женев’єв: Любий! (Цілує і пригортається до нього). Я не спізнилася?
Альберт: Що ти, кохана!
Женев’єв: Ледве дочекалася, доки батьки поїдуть на прогулянку. Вже не сила без тебе і дня перебути.
Альберт: Краще зайдімо всередину, подалі від зайвих очей.
Заходять до старого костелу.
Женев’єв: Боже, як тут гарно!
Альберт: Так, цей храм збудований ще у дванадцятому столітті. Тут унікальні фрески. Дивись! (Показує на стіни).
Женев’єв: Звідки ти це все знаєш? Який ти в мене розумний! (Цілує його).
Альберт, розглядаючи розписи: Гарним є те, що живе вічно.
Женев’єв: А ти знаєш, що саме в Гаржілесі спалахнуло таємне кохання Жорж Санд і Шопена? І в цій церкві вони, мабуть, теж цілувалися.
Альберт, усміхаючись: Як ми?
Женев’єв: Як ми! (Цілує його, заплющивши очі).
Альберт: Але кохання не принесло їм щастя. Розрив з Жорж Санд прискорив смерть Шопена. Відразу після цього він помер. А йому було всього 39 років. Так що кохання може і загубити талант.
Женев’єв: Але якби їхнього кохання не було, то хто би знав, що Гаржілес – найгарніше село Франції?
Альберт: Хто-хто, а митці вміють оспівувати свої почуття!
Женев’єв, пригортаючись до нього: Любий, мені чомусь тривожно… Ти знаєш, що сьогодні – День мертвих? У мене таке враження, що за нами хтось спостерігає...
Альберт, здригаючись: Тобі здалося, моя пташко! Знаєш, я виріс біля замку. І часто прогулювався його старими мурами. Іноді це було доволі небезпечно. Коли йдеш на великій висоті, головне -- не дивитися вниз. І не думати про небезпеку. Аби прогнати лихі думки, треба щось насвистувати або наспівувати. Хочеш я тобі заспіваю?
Женев’єв зраділо: О, ще ніколи не чула, як ти співаєш!
Альберт тихим голосом наспівує: В Парижі красне літо
Сміється і буя!
З руки чиєїсь доля
упала золота…
Женев’єв, цілуючи Альберта: Дурненький! Як це -- упала? Неправда! Доля тільки йде у твої милі руки. (Цілує його руку). І чому це ти взявся співати за Париж, який за триста кілометрів звідси?
Альберт сумно: Це не я співаю. Це моє серце.
Женев’єв: Скажи своєму сердечку, що я навчу його набагато кращих пісень. Веселих. Щасливих. Усміхнених.
Альберт, сумно посміхаючись: Ще б пак! Хіба я можу рівнятися в майстерності з майбутньою оперною співачкою?
Женев’єв: Ну про це ще зарано говорити… Рідний, давай вийдемо на свіже повітря. Здається, вітер вже минув.
Виходять.
Женев’єв: Любий, я маю сказати тобі одну річ…
Альберт бере її за руку в тривожному передчутті.
Женев’єв: За тиждень я з батьками повертаюся до Парижа…
Альберт пригортає її: О, Женев’єв!
Витягує з внутрішньої кишені шовкову шаль.
Альберт: Мила, я хочу подарувати тобі цю шаль! Я привіз її з дому.
Женев’єв, розглядаючи: Боже, яка гарна! (Пов’язує її довкола шиї). Тепер я з нею не розлучатимусь. Вона обійматиме мене замість тебе. Дякую, любий! (Цілує його)
Чути гудок авто.
Чоловічий голос: Женев’єв!
Жіночий голос: Так, це справді вона! Женев’єв, агов! Що ти тут робиш?!
Женев’єв з Альбертом відступають один від одного.
Женев’єв: Ой лишенько! Це ж мої батьки!
Альберт: Може, сховаємося?
Женев’єв: Пізно, вони нас помітили!
Знову чути гудок авто. На цей раз – набагато настирливіший.
Женев’єв: Я думаю, що це – доля.
Альберт: Що ти маєш на увазі?
Женев’єв бере його під руку, дивлячись у вічі: Скажи моїм батькам, що ти – мій наречений, і я хочу з тобою одружитися.
Альберт: Ти жартуєш?
Женев’єв: Ні! Я – смертельно серйозна.
Знову чути гудки авто.
Альберт: Ми не можемо це вирішити ось так… Тут.. Тепер…
Женев’єв: Ти кохаєш мене?
Альберт впевнено: