Електронна бібліотека/Драматичні твори
Завантажити
максимально розтягнути насолоду від споглядання вашого милого личка.
Женев’єв: Як ви умієте догоджати жінкам… Цікаво, скільки їх у вас було?..
Альберт, посміхаючись: О, мила Женев’єв! Життя художника немислиме без муз!..
Женев’єв: Тоді чому ж ви досі неодружені?
Альберт: Важко сказати… Мабуть, ще не знайшлася та, чари якої були би сильнішими для мене за чари мистецтва.
Женев’єв: Це жорстоко, аби такий вродливий, елегантний, розумний і талановитий чоловік дістався... якомусь мистецтву! (Сідає на повалене дерево, підперши щоку рукою). А як же діти?
Альберт: Мила Женев’єв, я ж не казав, що проти одруження. Просто ще не знайшлася та…
Женев’єв: Яка би вас… Гм-гм... . (Посміхається). Ой, як я забула! (Витягає із сумочки книжечку). Тут ваш словничок. Я зробила йому маленький… ремонт. Залатала обкладинку, підклеїла сторінки і ще дещо… домалювала. Не хочете глянути?
Альберт, заклопотано дивлячись на полотно: Пізніше, Женев’єв. Коли ми в нашому маленькому бістро будемо пити шері-бренді.
Женев’єв, насупившись: Здається, я застудилася. Тому на шері-бренді сьогодні не розраховуйте. Вода все-таки була зимною.
Альберт підходить до неї, усміхаючись: Гаразд, показуйте ваші малюнки у моєму безцінному словнику.
Бере словник. Гортає.
Альберт: Але тут якесь послання. (Читає вголос). «Ла-Крез тече тихо і вільно. Але мені чомусь сумно. Чи буде ще нам так гарно разом? Чи доля нас розкидає по різних кутках світу? Я би хотіла, щоби все залишалося так, як тепер».
Женевєв шморгає.
Альберт: О, Женев’єв! (Обіймає її). Тепер цей словник буде мені удвічі дорожчим. Але я ще не закінчив…(Повертається до мольберту. Малює).
Женев’єв розчаровано сідає.
Альберт заклопотано: А коли ви встигли це написати? Я навіть не помітив…
Женев’єв: Дивовижно, але ви коли малюєте, то наче перестаєте бути людиною.
Альберт вражений зупиняється. Дивиться на неї. Вона підходить до нього і бере його за руку.
Альберт: Ви помиляєтеся, мила Женев’єв. Насправді я живий чоловік – з плоті і крові. (Цілує її. Вона відповідає йому довгим поцілунком).
Женев’єв, пригортаючись до нього: Моє серце так калатає, що здається, зараз цей берег завалиться.
Альберт: О, Женев’єв!
Женев’єв: Я це передчувала ще в автобусі… Коли вперше вас побачила…
Вигуки за кулісами: Женев’єв! Альберте! Де ви, трясця вашій матері!
Альберт: О, нас уже шукають! А я ще не закінчив пейзажу…
Женев’єв: Давайте від них сховаємося.
Альберт: Давайте! Тоді я зможу домалювати картину…
Женев’єв убік, тягнучи його за руку: А хто вам дозволить?..
Альберт хапає мольберта і вони з Женев’єв зникають за кулісами.
На сцені з’являються двоє художників у прогулянкових костюмах. Обидва з мольбертами. Старший, років шістдесяти, Остерлінд з вусами та іспанською борідкою в чудернацькому великому капелюсі. Молодший Дені, двадцяти років, вбраний за останнім криком моди. Дені на диво схожий на молодика з першої дії.
Остерлінд, зупинившись, важко дихає. Знімає капелюх і починає ним обмахуватися: Ну і де вони в Бога запропастилися? (Гукає) Альберте! Женев’єв!
Дені: Наступного разу підемо малювати самі.
Остерлінд: Хіба вони не бачать, що через хвильку почнеться злива?
Дені: Вони зараз і всесвітній потоп не помітили б. Цей чужинець, я вам скажу, хлопець -- не промах! Відразу зачув, де пахне смаженим.
Остерлінд: Що ви маєте на увазі, Дені?
Дені: Я маю на увазі татуся Женев’єв, старшого радника із забудови славного міста Парижа.
Остерлінд: А до чого тут татусь Женев’єв?
Дені: А татусь тут справді ні до чого. А ось його величезні статки, шестиповерховий палац у Парижі, озеро з фламінго і пеліканами, два заміські будинки дуже би придалися бідному художнику з країни, про яку ніхто навіть не здогадується.
Остерлінд: Вам гріх скаржитися на татуся, Дені. Він у вас, якщо не помиляюся, колишній міністр фінансів.
Дені: Тому я й не бігаю за багатими нареченими.
Остерлінд. Погодьтесь, Дені, що з такою красунею, як Женев’єв, залюбки одружився би кожен без жодного франку приданого. (Пригладивши вуса). Навіть я.
Дені: Але гроші, мсьє Остерлінд! Гроші ще нікому не завадили. Повірте, я дуже добре знаю психологію голодранців!
Остерлінд: Та що ви кажете! А по вас і не скажеш! Виглядаєте значне краще! (Сміється. Витягує з кишені флягу і робить кілька ковтків.) О, вже краще. Ще кілька ковтків -- і жодна буря нам буде не страшна. Погодьтесь, Дені, що ви сердитеся на Альберта через те, що чарівна Женевєв ходить на пейзажі з ним, а не з вами.
Дені: Та ви що! Щоб я сердився? З якої б це речі?
Остерлінд: А, може, вам не дає спокою його талант? Цей хлопчина – до дідька талановитий. Ви бачили, як він хвацько малює? За один присіст -- цілий портрет! Я ще такого у своєму житті не бачив!
Дені сердито: То чому тоді він не сидить удома, а бовтається по чужинах?
Остерлінд: Париж, мій юний друже, належить не тільки Франції, а всьому людству. Я теж, між іншим, тридцять років тому покинув рідну Швецію, аби ніколи вже