Електронна бібліотека/Поезія
Завантажити
АРИСТОКРАТИ БОЖЕВІЛЛЯ
У схлипних мотивах під назвою "Осінь"
В розхляпистих звуках горну і гонгу
На перехрестях дороги додому
Лежали таємні закохані площі
Лежали таємні лінії вулиць
У краплях смугастих ультрамарину
Така таємнича самотня країна
У сотнях строкатих повітряних кульок
Ми йшли й починався ранок осінній
Такі листопадні аристократи
Усіма забуті чи просто прокляті
В таємній країні свого божевілля
АРИСТОКРАТИ БОЖЕВІЛЛЯ-2
Велика пляма — Сонце
слід
де розчавили "Я"
якогось чужого неба
а потім залили бетоном
і побудували місто —
те
що лежить просто весен
з підземеллями сомнамбулічних вулиць
і пішли
проспектами юності
спльовуючи на ранкові тротуари нудоту
ВОНИ -
АРИСТОКРАТИ БОЖЕВІЛЛЯ
з гніздами родів
у далеких провінціях
а за ними —
навпомацки тіні
гомінкої сучасності
* * *
Колись я побачу тебе
у звіринці
котрий цигани
на ярмарок привезуть.
стара клітка
засліпить
іржею
подив очей...
а ще ж маленьким
ти знав пісеньку
про
пустотливе лисенятко
що
якось пішло на полювання
і більше його
ніхто і ніколи не бачив...
ПЕРЕХРЕСТЯ
Перехрестя:
смуги хат
мов смуглі губи
в грубий
жарт
у поверхи зіп'яті
п'яти
злизують асфальт
перехрестям розіп'ятий
і проклятий
в білі зебри
ніби в ребра
в правий бік —
спис —
а три ока світлофора
крик і море
крик і горе
крик і хвора ця уява
знову смерть
і знову слава
знову геть від перехрестя:
"Хай воскресне!
Хай воскресне!"
та земля
асфальт лиш одяг
оди небу
водам оди
хай воскресне
розіп'ята перехрестям
* * *
Останні дощі розстріляють місяць...
я одягну небо вже після
того
як взую асфальт
і пов'яжу на шию
чорну хмарину
потім —
я піду до тебе через усе місто
з букетом у руці
строкатої пісні
і весело лоскотатиме лоба
мій хвилястий скальп
я зустрінусь з тобою у кленах
таких здорових
та ще більш сором'язливих
і зізнаюсь тобі у коханні
далі -
я розповім про країну кульбабію
твоя посмішка залупить очима
я злечу:
летітиму довго-довго
ЯК РАПТОМ - прокинусь
впавши на спину
* * *
А на вокзалі
облудно і слизько
тане у сутінь
червона валізка
з тим ешелоном
довгим і грубим
де чорний вугіль
товпиться в грубах
бруду вагонність
зливається в стогін
промінь
повз скроні
ліхтарної крові
НЕБО
схопило
чорнії крила й впало
на шпали
зовсім безсиле
* * *
Надії сіють
вздовж
трамвайних ліній
закохані поети
опівночі
йдучи
на королівські площі
бруківкою
нескінченних
хвилинок
щоб стати
на ласкаві
п'єдестали слави
чи поміж
мертвих
монументів смерті
такі натхненні
і відверті
немов блакитний спалах
трамвая
котрий їде
у депо
* * *
Буває вночі інколи гарно
З вікон будинків
їдуть трамваї
Сліпучі плямини
рожеві і п'яні
Посеред вулиці
просто питають:
"Хочете кави?"
Так пахне духмяно
На синім морозі
джезвочка кави
І так яснооко
хвилює уяву
І Ви вже самі
всього лише пляма
І йдете по небу
химерні та сяйні
Рожевощокі
і трішечки п'яні
У падання вулиць
з вікон трамваїв
Сліпуча плямина
сніжина ліхтарна
І шепчете віршем
тихо й спонтанно:
"Буває вночі
інколи гарно"
* * *
Мерці великих міст
опівночі
сідають у човни —
свої домовини
котрі напрокат були здані
й пливуть
на вогні
безлицих віконниць
шістнадцяти
та дев'яти
поверхів
порухи
взявши за весла
душі
сумного поета живого
* * *
Учора повісивсь місяць
з сумними такими очима
і тупо гупав у рими
розчулений сірий екстаз...
* * *
Там
де спини риб
напинають вітрила
долонь
пальці котрих
тятиву відпускають
на спалах
зі скелі
твого рудого хвоста
МИСЛІЄ
там
ти мозку горіхи
лущиш,
на дереві сидячи
з дуплами
дня...
і надвечір...
мисливців хорониш
СЛЬОЗИСТА ПІСНЯ
AAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAПОХОВАНОГО АВАНГАРДИСТА -
СУМНА, І СВІТЛА,
AAAAAAAAAAAAAAAAAІ РАДІСНА, БО СВІТЛА
Іронія — хвороба XX століття
О. Блок
мій погляд — рожевих квітів горщик
що з другого поверху падає
на вогнище останнього Сонця
в країні сонячній Кульбабії
кремація мрії останньої
у жертву