Електронна бібліотека/Проза

нерву на цілім тілі. Що ж вона могла говорити? Що кому треба. Наказувала, певно, Краньцовській, щоби шукала собі дитини. Не з алкоголіком, що плодить хору, зденервовану дитину-відміну, але із здоровим мужем, що плодить здорову, збиточну, але любу дитину. Краньцовська не розуміла докладно слів тої музики, вона тільки почула бажання шукати захисту в того мужчини, що сидів біля неї. Обняла його своїми руками й притискалася, тулилася до нього сильно-сильно.

— Ох, любий мій пане Славку, я так боюся!

Отже це не було в неї почування страху. Це було бажання того незвісного, що його вливала їй у душу ця могутня музика.

Він боявся. Тремтів на цілім тілі. У часі бурі й грому не був свідомий ні обіймів Краньцовської, ні її мови. Ще змалечку боявся блискавок і громів.

Буря виймалася. Небо знов прочистилось, а крізь китиці чатиння зазирало сонце на траву, що піднімала спроквола свої вершки вгору. Чисте повітря аж пахло. Як настала тишина, Славко спам'ятався. Поглянув на Краньцовську, що ще заєдно держала його в обіймах. Прийшли йому на гадку ті малесенькі губки, зложені в кружечок. Нараз обхопила його непереможна жадоба самця кинутись на ті губки, цілувати їх, кусати, гризти. Уживати цього добра аж до гидоти, а потім плюнути й піти собі. Зовсім так, як наїдався обідом аж до обмерзіння. Почування, набуте недавно, що він не найгірший, і поводження в Варвари додало йому відваги. Нахилився до неї під її рижовий капелюх, махнув лицем під її ніс і притис міцно свої губи до того кружечка. Але не почув смаку в тім поцілунку. Це був тілько сильний натиск до чужого тіла.

Вона ж почула біль у спідній губі, притисненій до зубів. Налякана, зірвалася на ноги і відскочила на один крок від Славка. Потім поправила на собі капелюх, що трохи пересунувся на один бік, і обізвалася:

— Не забувайтеся, пане Славку!

Подумала хвильку й прикинула ще одно слово:

— Адже це міг би тут хтось уздріти.

Не хотіла відбирати недотепні надії, хоч таки нападистий поцілунок та відібрав їй на разі всю приману любові.

А він гадкував у своїй голові: "Не хоче мене! Обнімала лишень зо страху перед бурею". Сидів у будці й боявся на Краньцовську поглянути. Утік би дуже радо, та не було куди.

Вона розсміялась:

— Чого ж ви сидите? Наважилися тут ночувати?

Зводився ліниво на ноги і став перед нею, захмурений, дивлячись десь убік.

Вона знов сміялася. Веселила її та його дитиняча непорадність.

— Може, гніваєтеся? — запиталася. — Намість я на вас, то ви на мене!

Дивилася на його захмурене лице й поволі набирала знов приязні до нього. Гаряча кров, що час до часу рум'янила їй обличчя, тепер заливала їй очі. Через те Краньцовська гляділа, неначе крізь якісь дивні скла. Вона бачила Славка таким, яким хотіла його мати. Ненавиділа у нім усяку схожість із своїм мужем. Для того казала:

— От ліпше би ви зробили, якби обстригли те артистичне волосся і дали собі вуса підстригти.

Її чоловік носив довге волосся, розчесане посередині, і замашистий вус. Любувався в тих вусах і підкручував їх завсіди старанно.

Розлучаючись біля двірських будинків, наказувала ще Краньцовська Славкові, щоби не засиджувався коло читальні, але приходив до неї.

— Бо я вже за вами не буду посилати панну Шарлоту, тілько піду сама, а тоді...

Покивала на нього пальцем.

Славкові здавалося, що Краньцовська помогла йому доконати великого відкриття. Нехай він тільки приведе до порядку своє волосся й підстриже вуса, то буде мати щастя до жінок, як і кождий інший. Те щастя він уявляв собі так, що кожда жінка намагатиметься дати почин до любовних з ним зносин. Був певний того, що як стане перед Краньцовською з підстриженими вусами, то вона заговорить до нього більше-менше в той самий спосіб, як говорила Варвара. Нічого й казати, що таке відкриття наповняло його серце радощами через край. Тілько одна-однісінька думка не давала йому спокою, а саме: думка про той його забобон. Неприємності ніякої не було, а тут нараз така втіха. Щоби припадком не спіткала його доля Гринька в Варвари. Цей також мав великі радощі зо сватів.

Вечором намовив Славко їмость, щоби їхала з ним завтра до міста. Вона згодилася радо зробити це для сина. Казала, що має важні орудки в місті. На ділі ж ті орудки міг би хто-небудь полагодити. Але їмость тішилася тим, що син її набрав послідніми днями якогось життя й веселості. Тільки, своїм звичаєм, не хотіла до цього ні перед ким признатися, тому й звалила причину своєї їзди виключно на самі орудки.

Скоро по півночі пробудився Славко з тяжкого сну, взяв передовсім розмірковувати над своїм забобоном. Як воно могло статися, що цей раз забобон не справдився?! Допевне, аж після цього жде його якесь велике горе. Це його дуже лякало. Бо він був певний, що забобон мусить набезпечне справдитися як не передом, то опісля. Він би хотів найрадше, щоби та неприємність уже проминула, а щоби теперішні поводження були вже наслідками тої неприємності. Отож передумував кожду дрібницю з послідніх подій свого життя. Всі вони

читати