Електронна бібліотека/Проза

вмієш по-французьки?

Мундзьо знов перекривив голову, виставив надвір кусник язика, прикусив його й несміливо відповів, що вміє.

— Кажи їй, що я питаюся, нащо вона мені ружі псує?!

Мундзьо щось балакав до Шарлоти, вона йому відповідала, а потім утихли обоє. Панотець водив цікаво очима з Мундзя на Шарлоту, а з Шарлоти на Мундзя, та й усе-таки не міг нічого вирозуміти. Став Мундзя допитуватися, що вона йому казала? Хлопець знов виставив кусник язика, знов його прикусив і сказав стидливо кілька слів. Із тих слів догадався панотець, що вона каже, буцім цвіт і так уже облітає.

Кажи їй: що їй до того, чи цвіт облітає, чи ні?

Але Мундзьо тільки стидався й не казав нічого. Панотець проказав йому ще раз своє запитання. Мундзьо все-таки мовчав. Часом дитина зноровиться, не знати з якої причини, й ані рушить з місця. Саме тепер Мундзьо так ізноровився. Панотець просив. Погладив його по голові та й говорив:

— Скажи, Мундзику, я тобі цукерку винесу. А як ні, то скажу мамці, що ти непослушний!

Не знати, чи обіцянка, чи погроза спонукали Мундзя до послуху: досить того, що він промовив до Шарлоти щось два слова. Шарлота за те щось довго йому відповідала. Але Мундзьо не знав з цього переказати панотцеві ані слова. Та панотець нічого на тім не стратив, бо за той час обдумав собі докладніше Шарлотину провину.

— Кажи їй, що вона мені велику шкоду наробила, бо я ті ружі лишив на насіння.

Тепер Мундзьо набрав відваги й, сміючися, говорив довго до Шарлоти. Панотець притакував Мундзьові, а як чув, що хлопцеві йде бесіда плавно, то приповідав за ним: "Шкоду велику!"

Врешті прийшла черга на Шарлоту говорити, й вона говорила.

Але її не слухав ні Мундзьо, ні панотець, бо вони оба далі радилися, що їй переказати.

— Кажи їй, що вона навмисне ті ружі попсувала, аби я не мав насіння, бо насіння дороге!

Панотець укладав у короткі слова багато думок, бо боявся, що як наговорить багато слів, то хлопець позабуває.

Мундзьо, знов сміючися, говорив до Шарлоти довго, а притім бив кулаком об кулак, буцім грозив їй бійкою. Певне, мав з нею якісь домашні рахунки. Отже, панотець не перечив, хоч догадувався, що це не може бути, аби кілька українських слів та треба було так довго по-французьки переповідати. Навпаки, помагав іще хлопцеві. Бо в тих місцях промови, де Мундзьо бив кулаком об кулак, то панотець приповідав:

— Велику шкоду! Навмисне! Ага! Навмисне!

Тепер говорили нараз і панотець, і Шарлота, обоє до Мундзя. Але Мундзьо держав сторону панотцеву, для того його слухав, а її ні. Панотець допитувався:

— Казав-єсь: навмисне?

— Казав!

— Кажи їй іще раз!

Панотцеві дуже припало до вподоби те, що не потребує зважати на відповідь винуватця. Така відповідь не раз збивала його з пантелику, заводила на безпуття, а тут говори і не дбай, що тобі відповідять, бо й так не зрозумієш. Тим-то, не зважаючи на лепетання Шарлоти, що стала собі помагати рухами рук, а навіть цілого тіла, намовляв панотець хлопця:

— Кажи їй іще раз, що вона навмисне ружі попсувала, аби я не мав насіння.

Знов Мундзьо говорив, а панотець притакував.

Як уже хлопець умовк, питався панотець іще раз:

— Казав-єсь: навмисне?

— Казав.

Щоби допевнитися, чи Мундзьо правду каже, зарядив собі панотець спробу:

— А як по-французьки "навмисне"?

— Не знаю!

— От, на! Маєш! — застогнав панотець. Аж цмокнув, аж почухався в голову, почувши таке слово.

— А як по-французьки "на збитки"? Знаєш? А "на злість"? А "насупір"?

Мундзьо казав, що знає, лиш не хотів говорити ті слова панотцеві.

— То кажи їй. Кажи все: і навмисне, і на збитки, і на злість, і насупір. Може, хоч одно добре трафиш.

Шарлота за той час голосно молола язиком, розкидала руками, вигиналася, дубцювала ногами, але на неї не зважали. Достоту, як той мужик, що висаджує порося на віз везти на торг. Воно квичить, пручається, а мужик мовчки своє робить.

На цю розмову, ведену при помочі малого драгомана, надійшов Славко. Не мав уже що робити при будові, бо читальники випили могорич та й розійшлися додому. Відтепер мала вже робота провадитися через згоджених майстрів.

Славко приступився до Шарлоти, здоймив капелюх і подав їй руку. Батькові ж сказав, що це навчителька французької мови.

Панотець в один миг обернувся й хутенько подріботав від них на подвір'я. Соромився. Але так, як той циган, що з'їв чужий обід. Ніби сором циганові є, та-бо й пожиток його не минув.

Краньцовська визирала Славка в вікні з великою нетерплячкою. Взяла собі до голови таку постанову, що як він прийде, то вона його прийме байдужно. Скаже до нього кілька слів і не дасть по собі пізнати, що вона звідалася про його знакомство з Варварою. Потім буде мовчати, аби він допевнився, що їй на нім ніщо не залежить. Коли ж би він що до неї більше говорив, то вона відповідатиме лиш із чемності півсловами, нехай догадається, що можна йому вже йти додому. Але Шарлота не верталася, тож Краньцовську напав острах, що ану ж він не прийде! Вона тоді

читати