Електронна бібліотека/Проза

зовсім безпомічна, бо то лиш від нього залежить, а не від неї, чи він схоче з нею видітися, чи ні. Треба дуже великої сили волі, щоби спокійно переносити на собі ту зневагу, яку він тепер може їй заподіяти.

Але ні! Славко йде. Йдуть усі троє: він, Шарлота й Мундзьо. Вже на хіднику, що провадить на веранду. Неначеби її хтось силоміць тягнув, так несамохіть і хутко вибігла Краньцовська на веранду. Де й поділась її постанова, щоби його стріти байдужне?! Розійшлася, наче мряка від полуднішнього сонця. Краньцовська почувала великий жаль до Славка й не могла здержатися, щоби йому не докорити:

— А! Гратулюю вам, пане Славку! Я й не надіялася, що ви так борзо змужнієте. Як же почуваєте себе після знакомства з Варваркою?

Славко, не надумуючись ані хвильки, відперся всякого знакомства з якою-небудь Варваркою. Ані одним моргненням брови, ані кліпненням повіки не дав по собі пізнати, що говорить неправду... Умів на славу скривати свої таємниці перед людьми. Унаслідив цю прикмету по своїй матері. Краньцовська доразу повірила йому. Її жаль перекинувся в один миг у велику радість. Неначе перейшла за одним поступком із колючих будяків між запашні квітки.

— Я сподівалася, що це сплетні. — Була переконана, що правду говорить, а тим часом вірила непорушно в ті сплетні аж до цеї пори. Потім зарум'янілася тим гарячим жаром, що уймав трохи з її красоти, й спустила очі вдолину. Але лишень на хвилинку. Бо зараз гляділа знов на обличчя Славка миленько. Простягла до нього руку з ледве помітно дрижачими пальчиками, схопила ними злегенька космик волосся на Славковій голові й промовила: — Ви, бачу, запускаєте артистичне волосся.

Він, очевидячки, з тим довгим волоссям не приставав докладно до того образу, що вона створила в своїй уяві.

На все те гляділа Шарлота й заховувала дуже поважну міну. Ніби вона з цього нічого не розуміє, а зрештою, все це для неї байдуже.

Краньцовська запросила Славка до маленької світлички, найближчої до веранди. Сіли побіч себе й розпочали розмову про те, де Славко пропадав ті три дні. Він стався розмовний і розповідав їй широко про закладини й будову читальні. Тепер мав віру в свої сили, привична йому журба й несміливість щезли безслідно. Розповідаючи, мав почування, що все те було його ділом. Вона ж більше дивилась на нього, аніж слухала його слів.

— Я й не знала, що з вас такий гайдамака! — обізвалася, всміхаючись, як він уже скінчив.

Він протестував, що ця справа культурна, а не політична. Та завзята борня потопаючого народу порушила злегенька й Славкову дрімучу душу.

— А ви не гарячіться, — сміялася вона. — Адже знаєте мої переконання! — Потім нагадала собі за бонну: — Де ж щезла наша панна Шарлота? Адже була з нами. Мушу її відпитати, бо боюся лишатися з вами сама без опіки.

Встала й дрижучим пальчиком діткнула його носа, як тоді, на повозці. Потім відходила, а з дверей сказала ще на причинок:

— Можуть нас люди про щось підозрівати. Коби хоч було за що!

Як лишився Славко сам у світлиці, то зважився на думку, що Краньцовська його навидить.

Тепер уже не мав погорди для своєї особи, почувався гідним хоч би й Краньцовської. Розважав собі за неї, як за проститутку, бо в ніякій жінці нічого іншого не бачив. Отже, з другого боку, непокоїло його те, що вона дає йому заслабі натяки. Ану ж, це все лиш пуста балаканина?! Прецінь Варвара говорила зовсім ясно. Розуміється, він знає те, що Краньцовська не говоритиме простацькими словами, але все ж, можна їй висловитись трохи ясніше. Вона ж говорить свої натяки при таких обставинах, що вони відбирають її словам бажане ним значення.

Шарлота жалувалася перед Краньцовською на Мундзя, що він був нечемний. Панотець щось до неї говорив, а Мундзьо перекручував ту мову і впевняв її, що панотець хоче її бити за зірвані квітки.

Мундзьо був би допевне відібрав від Краньцовської довгу науку доброго поведення, якби так не Славко. Вони змовилися йти до лісу на прогулку, через те не було коли Краньцовській заходити в суперечку з сином.

Шарлота й Краньцовська вибралися в білих рижових капелюхах. Зараз із самого краю лісу треба було дряпатися на стрімку гору. Не був би це великий труд, якби цей бік гори був порослий хоч одною травичкою. Коли ж бо тут виростали сосни, як у тій байці з діамантової гори. Пісок білий-білий, кришталічний, як узяти його на руку, то прозорий, чистісіньке скло. Лиш десь-не-десь видніється чатиння з сосон, що задержалося якимось чудом у піску, бо вода геть змиває. Ступити на цю землю, то ковзько, як на льоду. Навіть не можна вдержатись на вистаючім корінні сосновім, бо й воно через чатиння й навіяний пісок також ковзьке... Одинока рада помагати собі руками, хапаючись за кождим ступнем дерева.

Славко йшов наперед і брався помагати Краньцовській, подаючи їй одну руку, а другою держачись дерева. Вона хапалась його руки, а як тілько поступила ногою, ковзалась і приклякала.

Коли ж добралася трохи ближче до Славка, то обнімала його руками, щоби буцім удержатись на ногах. А попри це сміялася

читати