Електронна бібліотека/Проза
Завантажити
винувато розводить руками.
– Цікаво, що хоч ви не вимагаєте хабара, – зворушено подякував за піклування. – В нашому селі може знаєте Маріку Петрову, що по околиці зриває розп’яття, так вона нагуляла від когось дитину, тепер їй два місяці, і Маріка пообіцяла, що вранці та ввечері годуватиме мого опришка...
– Хоч се добре... – наставляє, як доглядати дитину. – А щодо, – запнулася. – Хабарів... Не смію брати від вас, – кивнула очима на сповиток. – Якесь чудне ім’я ви йому дали, хто його знає, ким буде... – провела надвір, за ворота лікарні.
Звідси до мого осідку кілька верстов гірської дороги. Путівець стелиться берегом річки, крізь густий ліс, то ліпше пройтися пішки, ніж стовбичити на узбіччі, виглядати зза рогу проїждже авто, аби хтось підкинув. Якраз видалася гожа днинка, тепла й тиха, синочок солодко спить у сповитку – я гордо тримаю його на руках, крокую краєчком дороги, сповнений радості та тривоги: щось муляє мене всередині, не дає вільно ступати. Біля криниці сів на лавиці перепочити, лишень поклав синочка, аби напитися води, коли – тріск і рев вирвалося з хащі, на задніх лапах стоїть навпроти ведмідь, одною передньою змів ураз мене з дороги, схопив під пахву сповиток, мов і не було нічого, щез раптово в нетрях. Я не одразу опам’ятався, поки спохватився, від крадія й слід охолов. У розпачі не віриться, що тількино позбувся сина. Бреду навмання лісом, до темного вечора нипаю хащами, та все марно. Горем убитий – прийшов додому. Надворі чекає на мене Маріка Петрова, люляє на руках свою дитину:
– Каланнику, ти сам? – зворушено витріщилася.
Запросив її до господи, розповів, що приключилося зі мною коло криниці.
– То – знак недобрий, – мотнула сердито головою. – Пам’ятаєш, років так двадцять тому, ведмідь з’їв стару Бращучку? Холодна зима тоді була, снігу намело під стріху, коли те сталося: ведмідь забрався до свині в Бращука, зняв ґвалт в кучі15, на що старий із старою посхоплювалися серед ночі, з голими руками накинулися на звіра, той спершу не зважав на них, зайнятий здобиччю, доки дурна баба не потягла його по голові лопатою...
– Було таке: ведмідь спершу справився з свинею, а потім і з Бращучкою, старого не чіпав...
– ...Не чіпав, бо Бращук не вдарив його, тільки розмахував руками. Скупердяйку припекло було позмагатися зі звіром, за що й поплатилася, – Маріка зібралася іти:
– Завтра обов’язково заяви на сільраду, най пришлють з району солдатів, аби вбили того ведмедя... – вийшла з дитиною в ніч.
Маріка пішла, а я зібрався з думками, шукаю собі розради, і раптом майнула думка: телепатія! За допомогою ймовірності я вивідаю тирло того злодюги. Малопомалу заспокоївся, попустив напружені нерви, справив думки в зазначену ціль: бачу перед очима темний барліг, ледьледь срібна смужка пробивається крізь навалені колоди в лігво, освітлює простору яму, де ведмедиця навлежачки годує розповитого мого сина. Він жадібно смокче набухлий сосок, а ведмедиця заповзятливо пригортає його до себе, радісно мурмотить під ніс. Обидвом, як видно, їм добре. Де саме, в якому місці міститься барліг, я не можу розібрати: спробуй по горах і хащах розшукати приховану від людського ока криївку, та ще восени, коли ба навіть стежки запали листям. А втім, я мушу змиритися з тим, що сталося: ведмедиця плекає молоком мого сина! Тут затаєне грандіозне дійство.
Перед обідом, налягаючи на ногу, прийшов до мене вістовий з сільради:
– Ти що собі думаєш, – крякнув з порога кульгавий Федул. – У тебе ведмідь дітвачка забрав, а я журюся більше за тебе, та коли б лиш я, ціле село Маріка Петрова на ноги підняла, а ти ні пари з вуст – мовчиш, – вичитує. – Збирайся, голова наказав, аби ти зараз же прийшов на сільраду!
Хотів показати йому перстом на двері, вигнати нахабного каліку, але пошкодував Федула: він тільки вістовий, куди пошлють, що візьмеш з бідолахи, якщо інші правлять світом.
– Іди, Федулку, я наздожену тебе.
В кабінеті голови сільради ніде яблуку впасти: конторська шушваль, ментдільничний, депутатське кишло стріляє вирлами на мене, а в кутку з опущеними очима сидить причинна Маріка, колише свою дитину. Допит розпочався, як подобає, з формальності, тільки допитують мене не одиндва, а ціла швора попихачів моралі: від директора школи до шахермахера, тобто власника кількох генделиків в окрузі. Кожен намагається висловити своє співчуття до немовлятка, засуджує мене, мовляв, як я міг отак вчинити, не вдарити на сполох, а приховав від них тяжкий гріх, скоєний, можливо, ніяким не звіром, ніякого ведмедя, можливо, й не було, а я...
– Що?!. – грізно я визвірився до розчуленої поштаркидепутата, та захлиналася слиною під час своє палкої проповіді.
– Вбив, або продав дитину, – зопалу випалила.
Запала мертва тиша, десятки зо два пар очей, навіть і Маріка Петрова, прискіпливо втупилося в мене: „Кажи правду!”
– Ні, – приглушено, але твердо вимовив. – Одібрав сина від мене ведмідь. Я кинувся був його наздогнати, але марно... Що ще хоче почути від мене високий суд?!. – уїдливо