Електронна бібліотека/Проза

невпинно гарує, то, буває, висмикне блазня з роз’ятреної піхви, встромить у спраглі губи тій, що зісподу, нехай не мучить себе мастурбацією, трохи поялозить навершню, а зверху послужка тим часом длубається язиком у логовиську спраглої, то він знову плюхкається в гла­денькі сідниці, ніяк не кінчить, аби струсити сім’я в пересох­лий рот. А вони міняються місцями, спробуй наразі розібра­тися хто де хто... Нарешті!.. Спідня дочекалася свого, довго облизує багряну навершню, зверху любка терпеливо тримає гузицю, не ворушиться, длубається в мокротинню біля ясел.
– На сьогодні доста,– звільняється з їхніх обіймів Арієць, ледве бреде до робітні, де, пригадав, залишив Сафо на канапі. В очах потемніло від згадки. Невже вона доконає мене цілком... Уявляє Сафо на канапі...
Її не застав, поставив на місце батіг і кинув оком на незавершену картину. Минає друга доба, як він не брався до роботи, перейнятий любощами. Так можна й обернутися на сільського біку (бика), що збиває пал телицям і коровам. Пригадав у хліві двох послушок у білих пеньюарах: Ліку і Міку. Чистьохи. Самі вибрали собі рід занять. Їм подобається порати корів. Є ще третя послушка біля худоби, яка тільки випасає товар. Аґа в смарагдовому пеньюарі. Та сторонить­ся хліва, вроджена пастушка. Великий Арієць уникає навіть ба зустрічі з нею, падкої до цапів, бичків і баранів. Усіх їх на вигоні поробила. Нічого не вдієш, і така потрібна в паланці. Й осягло Його натхнення:

Достатньо слів, доволі сліз,
Набряк захлюпаний рукав.
Мерщій покинь чумацький віз,
Надворі інший світ настав.

Уже не чути: цоб! цабе!
Волів давно здали на бойню,
Лише відлуннячко слабке
Долине, цокнувшись об повню.

Помер той світ. Надворі ніч:
Мара блукає попідтинню,
Проквилив одороблом сич,
Мов вивів пісеньку осінню.

Поквапся бігма, не барись,
Зоря розблякла ген на сході,
І пригадай собі – колись
Як красно сяяло в Господі...

Той світ був інший, ніж тепер.

Після того, як чолжони покинули паланку і розбрелися хто куди, заклали то тут, то там городища, що перегодом постали величезними містами. Використовували у будів­ництві мармур, вулканічну лаву, чорний камінь тощо. Муру­вали стіни з монолітів вагою до п’ятисот тонн. Для них не існувало ні відстані, ні матеріальних перепон. Утаємничені в загадки природи та первісної мудрості, чолжони були синами богів. Не мали релігійних переконань і не вірили жод­ній догмі. Завдяки зірці на лобі вони відчували єдність з віч­но сущим, а також з вічно незбагненним і незримим – Єдиним Всесвітнім Божеством. То був „золотий вік” тих прадавніх часів, вік, коли боги ходили по землі і вільно спілкували­ся з смертними. Коли той час минув, боги щезли, тобто їх перестали бачити, і вже наступні покоління стали поклонятися їхній силі – стихіям. А сталося так через непорозумін­ня й чвари поміж чолжонами: психологічний вибух.
Арієць намагається уявити те значно тепліше підсоння на Землі, ніж тепер, планету, що оберталася по іншій орбіті й мала планету­близнюка. Земля, відтак, змінила свою орбіту, а близнюк наблизився до планети: моря вийшли з берегів, знявся шквальний вітровій. Ураз чолжони забули про чвари і сквапно покинули Землю назавжди на своїх літаючих кораблях, які запускалися в рух замовляннями або психічною наснагою. Потому багато тих, хто тут залишив­ся, вигибло. Сонце віддалилося від Землі, почало провіщати ранок на Сході і сідати на Заході. Появився новий супутник –
Місяць. Мамонти й бронтозаври щезли, бо не змогли при­житися. Небо, що перед вибухом було багряне, вчинилося синє, в середніх широтах ішов незвичний тоді сніг, ставало холодніше. Ті, що врятувалися по вертепах, змаліли зро­стом і вибралися на поверхню здичавілими приматами. Розпочалася цивілізація атлантів.
Арієць вивів останній мазок на полотні, завершив нарешті ще одну картину. Минуло кілька діб, як його ніхто не тривожив. Сафо, напевно, справно веде кермо, не займає великого Арійця попустому. Він розуміє, що тепер потріб­но зібрати по крихтах уламки історії атлантів, аби відтворити те давнє минуле і, погляд упав на обкладинку книжки:

Словник...
І погляд мій упав на „час”,
Що поглинає пори року,
Сумну статистику і вас,
Таких завбачливих, нівроку...

„Хвала! Хвала!” – кажу я вам,
Що ви нарешті оговтіли,
Тепер запущеним полям
Складуть пошану інші сили.
А я неквапом побреду
Узбіччям тихим понад краєм,
Ніхто й не чутиме жалю,
Як він до себе пригортає...

Той час, що випив я до дна.

Знання, звичайно, потрібні творцю, а втім нюх і натура. Великий Арієць зібрався неподалік до печери Красного Хребта. Кряж з торочками хвилястих полонин таїть у пралісах безліч вертепів, малих і великих, у яких виявлено стоян­ки мисливців палеоліту: останки здобичі та зброю. Тут, розуміє великий Арієць, прихована розгадка зародження цивілізації атлантів. Адже потому врятоване Його плем’я дещо

читати