Електронна бібліотека/Проза

теплих дощів і щедрого літа паланка великого Арійця потроху наповнювалася нащадками духів, які втрачали первісний вигляд і набували нових ознак, їхні невиразні обриси впродовж тривалого ущільнення ще зменшилися, сформувалися і прибрали собі назву Безсмертні. Великий Арієць на побілених стінах осідку вдався до „черт і рис”, аби чорним по білому зберегти те, що викликав був із небуття, та Воно не слухалося його, втрачало первісне, жолобилося на очах. Мерхло. Уже Безсмертні розглядали його рисунки як щось далеке і ледве знайоме. За що були вдячні великому Арійцю! Власне він підживлював їх минулим і прище­плював любов до пращурів. Але Його вразило те, що Безсмертні вже розмножувалися брунькуванням і спорами, мов рослини, хоч на лобі ще випромінювала зірка. Тут потрібно було проявити хист, аби фарбами передати нащадкам ото­тожнення. Великий Арієць винайшов особливі красила і в такий спосіб ідентифікував перших і других як засторогу до появи Третього первістка. Тепер Арієць працював квачиком на ґрунтовці. Фарбу клав на тверду основу, додавав відтінки, що підсилювали блідувату виразність духів. Особливо виписував яскраву зірку на лобі. Безсмертні на те приходили до тямки, що маліють і... вбиваються в колодочки, набирають „тіла” при­видів, яке сьогоднізавтра розщепитеся на дві статі. Що воно таке, ще ніхто не знав, інтуїтивно хіба що сприймалося. Квапився великий Арієць, аби й Безсмертні „лягли” на полотно, не розчинилися безслідно у синьовирі видозмінювання. Не­самохіть брав на себе обов’язок опікуна пращурів.
Якось Арієць вийшов за браму паланки і на узліссі побачив дивовижу: Безсмертніпривиди на очах ущільнювалися в кістяк і м’язи, постали чотирирукими й дволикими, меншими на зріст. Їхня дозріла одностатевість утратила цноту й породила пару: чоловіка і жінку. Спершу одні сто­ронилися других, довго притиралися. Потому, гляди, відчу­ли статевий потяг, як дощ до землі. Надра жіночі запліднювалися чоловічим сім’ям і через певний час їм подібні з’яв­лялися на світ. Арієць іменував їх чолжонами, що також упродовж тривалого часу зазнали видозміни: позбулися пари рук і лику. Чолжонам у паланці стало затісно і вони роз­брелися хто куди. Великий Арієць залишився сам у робітні, перед безліччю рисунків, полотен і побілених стін. І він невпинно працював, клав фарбу на тверду основу, щоб передати нащадкам їхній первісний образ.
До робітні увійшла одна з його послушниць у бузко­вому пеньюарі, чорних панчохах і босоніжках на високих підборах, тримає тацю:
– Пан буде каву? – подає насторожено чашечку.
Він невдоволено кинув оком на її ледве приховані принади, сьорбнув ДЛЯ ГОДИТЬСЯ:
– Гаразд... Я вдоволю твою хіть, – рішуче повернувся до спраглої. – Ставай рачки, нехай розмалюю твої сідниці.
Вона виконала його волю, стала у позу мольберта і враз на її сідницях запрацював квачик, вмочає в логовисько, виводить кренделі, мов вправний пекар. А послушниця про­тяжно веде своєї:
– Паночку любий, помалу... Простіть блудницю... Глибше... Най спокутаю свій гріх...
Закехався:
– Доста...
– Так, так, – стає навколішки перед ним. – Я повік ваша. – Складає молитву мошонці, цілує роз’ярену навершню уда, висмоктує до краплі сім’я:
– Я причастилася... – мов кішка, звивається біля Його ніг, вуркоче.
– Доволі... – стягає пеньюар, ледвесенько вмощується на спину, плеснув по стегну. – Нумо, повітруле! – П’ятами торкається долівки, щоб із нею розділити тягар свого тіла.
Послушниця тут таки „перекинулася” з кішки на лошицю, почвалала з робітні з вершником. Їх зустріли палкі оплески послушниць:
– Хвала нашому панові, що знайшов час і ще одну з нас утішив своїм верховним жезлом! –
Навперейми б’ють поклони в барвистих пеньюарах, з голими сідницями, рач­кують.
– Годі! – Підвівся на прямі ноги, став на вівтар. – Прошу... – обвів поглядом доладну залу з рядами послушниць, які хутко позаймали місця на лавицях під стінами.
– Сьогодні моя проповідь про релігію, що намагається загравати з Богом, а з того лишень пшик. Адже будьяка релігія пророкує найкращі людські почуття, надані Богом, одначе жодний із її проповідників не гідний узятого на себе обов’язку. Тож виходить, що вбраний у личину поборник – ніхто інший, як протилежність Його. Кілька хвилин тому мені довірилася нешлюбна донька патріарха, який потай од своєї пастви злягався з атеїсткою, що була близька до світсь­кої влади, ненависної до будьякої релігії. Можу запевнити вас, що й інші, крім язичництва, релігії, особливо монотеїзм, виражають жіноче начало, що позбавляє чоловіків їх­ньої первородності. За що я й зібрав вас тут, надав притулок, аби розгадати суть існування.
Звичайно, ви, погорджені і вибрані, знаєте не з чуток, що таке чоловік у рясі. Не раз доводилося вам бути свідками й причетними таких інсинуацій. Облуда!.. Гниле коріння труїло вас, викликало біль і тривогу, випаровувалося в душу, нищило вщент єство ваше. Лишень погляньте, на що перевелися ви, ще вчора такі по жіночому сильні і звабливі. Вас ошукав Господь ваш! Кинув

читати