Електронна бібліотека/Поезія

Як скований у кригу криголам,
Якому вже несила плечі вод нести і волю вітру,
Крізь щілини життя проштовхуєшся - сам
Із іменем, що чорне, наче хрест на тлі - самітник.

Самотність справді б`є ключами догори,
Які у площі синій двері відмикають.
Лиш краплі самоти окремі, наче залишки смоли
Гарячі знову в тебе потрапляють - як стікають.

І як стискає серце неймовірний долі щем,
Щезає й хвіст тебе, мальований мов літаком на тлі небеснім,
І твіст звучить, і опадають залишки поем
Вкривалом дощовим - в наступні весни.

Наступний холод, і наступний серця жар.
Підступний молот скелю в грудях мов письменник крає.
І світиться надіями над іншими Стожар.
В тобі ж, як молоко вовчиці понад Римом, Стікс стікає.

Й тікає лугом безіменним наче божевільний плуг.
А слід ріллі за кроками твоїми наче стрічка у волоссі, прапор на Рейхстазі, в`ється.
і мов розбитий глечик, просто неба плаче гостроплечий, як арктична крига, друг.
І самота. Ізнов. Й безвітрий лисий степ. І серце. Б`ється.
5.11.10

читати