Електронна бібліотека/Поезія

Підкова

Над Везувієм тихо, від куряви хмарно і кроки рахує безумство.
Понад стихлі акорди крізь клавіші моря поранена либідь пливе.
Чути крики безумні крізь товщу води. Запах морфію й моргу.
і не видно крізь паморочь простору боргу - ні хто б віддавав, ні - кому і куди.

І ніхто не насипле уже в філіжанку зерна,що із виду подібне було на фашизм, а на смак - як отрута.
Не повернуться жорна, щоб завтрашній блин розмолоти, не пада поцілена пострілом срна.
На тарелі слуга не несе порося, виноград й молоко, у яке вже оливно налита цикута -
І патрицій свою невгамовну жагу не вгамує із нею до дна.

І ріжок пастуха не запіє, й колінця весталки не зігнуться, наче соломка, у танці.
Навіть сонце уже не замріє в своєму, як будка собача, в звичайному Сходу кутку.
Як хлібину, що з печі запізно зійшла на чорніючім мозку - з граніту і сланця -
Це світило незрячії очі лежачих несуть для майбутніх на денцях западин - неначе кота у мішку.

Лише пил, лише матове світло - на вигляд російське, мов тамтешні мати.
Лише кратер, завмерлий раптово, неначе пробитий і хлібом по вінця набитий якимсь комісаром живіт.
Лише скелі - самотні, єдині, та саме в цей час розквітаючі квіти.
Й замість блискавки - либідь ізнизу ужалена скатом,

Що, пірнаючи, Цезаря знов
Нагадала, і Брута, і змову.
Але тим, хто дивились в самісіньку шию померлого птаха - веселку підкови,
Що пливе іще й досі з Дев`ятого розділу Книги Буття.
5.11.09

читати