Електронна бібліотека/Проза

здається, нічому не навчивши теперішніх батьків вкраїнської, та й російської, нації.
Ми знаємо, з чого ми створені, і відчуваємо, для чого. Тривожна свідомість праху земного примушує кожного з нас мало не хворобливо спостерігати за кожною з дрібниць у часами безрозмірному побуті нашого життя. Ми любимо себе, своїх родичів, свою роботу, свій стиль поведінки та написання листів-есесмесок, ми любимо так багато чого іншого, так багато отих бовванів-ваалів – і цій любові до тлінного, здається, навіть не видко кінця. Але навіть хитромудрий Яків, який після чергового обману – коли він украв у брата батьківське благословіння – рухався поближче до майбутньої нареченої й подалі від своєї вітчизни, мав ясне відчуття щодо того, що він не самотній у цьому світі, і є Хтось Невидимий, Який постійно пасе створених Ним створінь. Кожний відчуває, що десь на життєвім шляху, як Якову, йому має-таки стрітися той і його Бейт-Ель – що в перекладі з мови арамеян означає «Дім Божий». Власне, Домом цим є кожен з куточків на цій землі – це те місце, де ти, мій друже, з усієї сили нарешті покличеш до Свого Створителя-Бога. І Він, Вірний Ганчарь, міцніш батька-матері затисне тебе у Своїх міцних і таких люблячих обіймах. Він обніме тебе так, що обійми коханої чи коханого здадуться тобі просто холодною росою в порівнянні з теплими ласкавими хвилями моря, Він поцілує тебе, о мій любий і люба моя, що місце від того цілунку буде довгі роки випромінювати щастя і радість, а посмішка радості від доторку Твого Бога не сходитиме з Твого обличчя до самої глибокої і ніжної старості (і навіть коли ти залишиш помешкання власного тіла в найраннішій юності – ця посмішка квітчатиме твоє обличчя, вона не заходитиме, як сонце, не зникатиме, як зоряне небо вранці). І коли ти зберешся нарешті знов об`єднатися з прахом, прийде Христос-Ганчарь і ще раз запросить тебе на неймовірний від літ юності твоєї танець, і, не вагаючись ти ступиш-таки назустріч Христу – і легкою ходою підеш разом з Ним по воді в кришталеву незбагненну вічність, де Ісус віддавна приготував тільки для тебе оту одну з вічних Своїх осель. (Тільки б ти не відвернувся тепер від слів Божої любові, тільки б: не Долина Убивства, долина Бен-Гіннома!)

Кнаан
Тара (Терах) народив своїх дітей неподалік від однієї з найвеличніших рік – в Урі, біля Євфрату. Саме звідти почалася одна з найдовших, найнезрозуміліших і водночас мабуть що найуспішніших в історії людства подорожей. Тара, Аврам і Сарай, разом з Лотом та численними своїми пожитками – переважно у формі скотини – довго і майже безнадійно йшли на північний захід. Коли вони переганяли худобу, у Аврама часом з`являлося яскраве та дивовижне відчуття – «Бо ви були, як вівці блукаючі, а тепер ви повернулися до Пастиря і Охоронця душ ваших» (1 Пет 2:25), і майбутній патріарх, якого потім величатимуть адепти трьох найвпливовіших релігій, сумирно й з острахом схиляв свою голову на груди, розуміючи, що він і є та вівця, але ж... хто тоді Пастир? Іще, як людина вже відчуває, але не бачить море, коли воно вже близько, чоловік відчував незриму присутність Кнаану – загадкового місця, де мають надалі жити він, Сарай, його родичі і... якщо... його нащадки. І в Урі, і з-поміж його родичів упівголоса тільки й точилися балачки про те, що з Аврамом і Сарай щось не так. Аврам і сам якимось боком своєї душі відчував, що може залишитись буз усілякого потомства – це, власне, було дуже погано, але таке тоді ще не вважалося осудним з-поміж людей його племени, і тому він все більше і більше любові, ласки й турботи виявляв до свого племінника, Гаранового сина.
Харан, проте, в який вони прийшли, так і не зміг стати Аврамовою домівкою – в ньому Аврам поховав свого тата, а Лот – дідуся. «Вийди зі своєї землі, і від родини своєї, і з дому батька свого до Краю, який я тобі покажу!» - почув одного разу Аврам, і одразу ж відчув, що рухатися треба тепер вже на південь – все до тієї ж сновидної землі Кнаан (Ханаан). Це той Ханаан, мешканка якого через багато літ потому, уклонившись проситиме Сина Божого: «Господи, допоможи!», благаючи звільнення від нестерпних мук для рідної дочки. Це той Кнаан, де, врешті-решт, Ісус відповів: «О жінко, твоя віра велика, нехай буде тобі, як ти хочеш!» (Матвія 15). Але сьогодні, коли Аврам, почувши Чийсь голос, і проігнорувавши Божу настанову «вийти з родини», таки взяв Лота, віра жінок ще не була великою, і взагалі на землі була тільки одна людина, яка мала віру, та й та лиш, як слабкий паросток, плекала ту віру там, десь попереду, біля жертівника, що поставить Аврам у Бейт-Ейлі, і ще далі, де за невидимим горизонтом півдня мріяв Ханаан.
Кнаан невдовзі вперше розчарував Аврама – не вродив хліб. І знову бідолашному вихідцю з далекої халдейської землі, якого пообіцяв поблагословити і звеличити Сам Бог (хоча хто цей Бог, ані Сарай, ані племінник Лот не йняли жодного розуміння), довелося вантажити клунки на худобину. У Єгипті Аврам знову пересвідчився, що Бог – святий: його життя, попри фобії, вціліло, а Сарай не довелося лягати в ліжко з

читати