Електронна бібліотека/Поезія

в мені домінує жовч.
І що і жорсткий я, і глевкий,
Й на голові будяки.

Пробач, що кажу завжди зайві слова,
Що думки нема в мені – а є халва.
І що хвала моя, цей потік стрімкий,
Тобі, як забиті клинки.

Прости мене, люба, що я живу
Про тіло одне твоє споминанням. Що як в гробу,
Коли не стрічаю тебе – щемлять кістки
Й душа, зупиняються роки.

І вибач, нарешті, що я – твій покірний раб,
Що ніжно цілую в твій слід, немов араб,
Що пещу постійно тебе, не в міру швидкий
(І, звісно, пробач, що болять боки)...

Пробач, що мізинець твій стає цінніш,
Ніж води Атлантики чи козацький кіш.
Чекаю на тебе: приходь скоріш,
А потім вже байдуже що: цілуй чи ріж.
Від цього, повір, я стану лише щиріш.

***
Єгипетські невільники брели собі блідою млою.
Час забував про все, слова були лиш грою.
Подумалося: хто із нас життя знесе
На гору, що б залишитись на потім копією гною.

Коли

Я тебе не любив і любить не просив,
Я всього лиш на мить за тобою сльозив,
Все тривала й тривала та мить.

Я і зараз так само тебе не люблю
І стаю я ніким, -
Я для себе не я, я – самотності схил,
По якому так довго котилась сльоза
У нікуди.

Тепер знов і знов я все більш голосую за чудо,
Щоб прийшла і промовила: «Любий».
Коли? Як мене вже не буде.

***
І все ж таки душа моя болить.
І все-таки вона тобою марить,
І все всередині горить
Пожаром.

І все-таки, лиш глянувши в мій бік
І коротко сказавши, що зав?януть квіти,
Ти холодно пішла в потрібний бік,
Залишивши мене лежати й ясеном тремтіти.

...І сцена ця повториться іще не раз:
Юнак чи чоловік, піддавшись злобним бляді чарам,
Лежатиме обличчям до землі, лиш раз-у-раз
Здригатиметься твердь земна від сліз і від глухих ударів...

Розставили крапки. І все-таки болить.
Ми попрощалися. А щось усе-таки тобою марить.
Ми розійшлись навіки. Усередині горить.
Лежу в землі, на ліжку-вертелі самотніх почуттів зажарений.

читати