Електронна бібліотека/Проза

ній, пристрасть завертала йому голову, а він давав приміту тої пристрасті лиш лупанням очей і сумом. Бо для Краньцовської почував Славко вже віддавна приязнь, майже любов. Тих безсонних ночей він про неї мріяв. Не раз обвивала й тиснула йому серце гадюкою сама думка, що Краньцовський виціловує ті мацісінькі губки. Але він тремтів навіть перед самою можливістю її здогаду, що він та зважився коли-небудь думати про неї що-небудь. Це не була несміливість молодого хлопця, але було це переконання людини про свою негодячість.

За той час з білих пісків з'їхали вони на твердшу дорогу. Тут складники землі змінилися. Ниви всипані густісінько вапняними камінчиками, а пісок з грубим додатком глини робив враження чорнозему. Таку землю називають тутешні мужики "ромушиною". Жито на ній вимерзає, зате, як справлена, родить пшеницю. Горох удається дуже добре, а лубин не хоче родити. Дорога по такій землі тверда, як на гостинці, і зовсім біла від вапна. Тільки що дощі її також змивають. Робиться колія для коліс глибока, а серединою лишається високий поріг. По цій дорозі їхали поволі, бо Краньцовська мала страх перед тим порогом. Вона, поглянувши крізь шибку, сказала:

— Подивіться, які прекрасні чічки! Ви не знаєте, як вони звуться?

Славко виглянув і побачив при дорозі неначе засаджені густо чічки з рожевими головками. Найгарніше в них було те, що вони тулилися в кругленькі чудові китиці. Славко, розуміється, не знав, що воно таке. Вони спустили вікна й гукали на Антона. Він спинив коні. Довідавшися, чого від нього хотять, здивувався, як можна це не знати, відповів: "Бур'ян, хопта" — та й погнав коні далі.

А ті чічки росли тепер і на тім гребені, що йшов поміж колеса, їх подовгуваті листочки, що густо вкривали ціле било, подобали на листя еспарцети. Чим далі їхали, тим більше стрічали тої ростини. Вона росла й дожидала німця: чей з'явиться та випробує її придатність і зачне культивувати її хоч на пашу для худоби на цих землях.

А ось уже гостинець. Хоч відси далеко більша половина дороги, то переїдуть її борше, аніж переїхали дотеперішню. Краньцовська випитувала тепер Славка, що він робить цілими днями. Не знав, що їй відповісти. Ах, певне, він, — догадувалася Краньцовська, — бавиться з сільськими дівчатами або молодичками. З цими безпечніше, бо дівчата вже надто розумні поробилися. Можна напитати собі клопоту. Краньцовська мала на думці процеси за аліментацію нешлюбних дітей. Бо на це вороницькі дівчата справді від якогось часу зробилися дуже розумні. В селі розповідали собі голосно про такі дві дівки, що в службі знайшли собі навмисне з господарями діти, дістали місячну платню на їх удержання, а самі пішли до Львова в мамки.

Славко присягався, що він навіть не знає в селі ніякої дівчини. Але вона йому не вірила, бо знає, що тиха вода береги рве. Нехай не таїться з тим, вона дає слово, що нікому не скаже. Та Славко таки не признавався, бо не мав до чого.

Серед такої розмови приїхали до міста X. Це — повітове місто, осідок староства, й окружного суду, й гімназії. Одно з більших галицьких міст близько Львова. Через те в середині міста стояли двоповерхові камениці та й чистота була до певної міри збережена. Та зате подальше, по краях міста, стояли нужденні хатки, деякі гірші як на селі. На самій границі міста, відки над'їхала Краньцовська, стояла величезна корчма з заїздом. Ця корчма причислювалась як приналежна до села Підошвів. Оплата пропінаційна тут була дешевша, а через те й усі напитки дешевші. З цієї причини всі, що їхали в цей бік з торгу, ставали коло цеї корчми та вступали ще на чарочку. Отакі-то гості прозвали цю корчму "вигодою". Біля цеї "вигоди" казала Краньцовська здержати повозку та й попросила Славка, щоби вступив до неї. Славкові полегшало на серці. Він уже заздалегідь журився, як він зайде до ресторації або кав'ярні. Там же мусять сидіти самі якісь високі радники, великі пани або ще й мара знає хто. Як же він допитуватиметься в цих панів про Краньцовського? А тут на "вигоді" байдуже! Запитається першого-ліпшого скраю.

Біля "вигоди" не стояла ніяка проїжджа фіра, бо сьогодні не був торговий день. Уже в сінях дослухався Славко якоїсь дуже дрібненької музики. Хтось грав на скрипці. Коли ввійшов досередини, до величезної хати, не було там нікого чужого, лиш за шинквасом сидів молодий пейсатий жидок. Наліво провадили двері до другої кімнати та й відти саме неслася та музика. Половина дверей до тої кімнати була відхилена. Славко заглянув туди. Зараз за одвірком стояв якийсь чоловік у солом'янім капелюсі без дна. Чуприна їжилася догори. В того чоловіка тільки видно було, що синій ніс і заросле лице. Очей ані чола не можна було доглянутись. Славко перехилився далі через двері й назирив дві баби в червоних хустках. Одна з них плескала в долоні до такту музиці. Ще один крок, і Славко побачив Краньцовського. На лаві під стіною червоний, як грань, Краньцовський танцював. Властиво, скакав, але через те, що при тім грала скрипка, то це мусив бути танець. Скакав, підтрясався, вигинався, а при

читати