Електронна бібліотека/Проза

обов'язку завідателя не держала ані одного дня. Він був налоговий п'яниця, але не з тих буденних п'яниць. Були часи, коли він зовсім не пив, як же вхопився вже до п'янства, то пропадав з дому на два-три тижні. Його звали всі "пан жонца", а її "пані жонцова", навіть позаочі. Вони були ще люди в силі віку, навіть однолітки. Мали двоє дітей: двох хлопчиків. Одного шестилітнього, а другого дволітнього.

Краньцовські приходили радо до Матчуків через те, що ніде більше не бували, бо жонцова, одно, що соромилася за наліг свого мужа, а друге, її муж мав таку вдачу, що як випив чарку горілки, то зараз його збирало "на вандер". Годі ж їй було в чужім домі наказувати господарям, щоб не показували її чоловікові горілки. А в Матчуків то все було можна, бо вони, як близькі сусіди, знали про все. Літом вони мало здибалися, бо не мали часу з-за господарських робіт, зате взимі дуже часто. Особливо Славко був частим гостем у Краньцовських. Як коли не прийшов, то Краньцовський прибігав і затягав його силоміць. Узимі бував там Славко майже щодень, а вліті лиш у неділю. Жонцова була дуже прихильна до Славка, і коли він торік сказав раз, що вподобав собі маленького Лорда, то вона, не надумуючись ані хвильки, подарувала йому пса.

Та хоч цей пес був спроваджений відкілясь та мав навіть коштувати досить дорого, то, однако, в Славка зовсім попсувався. Ходив самопас, мало держався хати, а коло дому лиш тілько було з нього признаки, що через нього не міг удержатись ані один кіт, бо був їх великим ворогом. Зараз роздирав. Це лютило їмость страшенно, але вона перед Славком не зрадилася про те ані словом. Та при тім мав Лорд те до себе, що з'являвся біля Славка несподівано, наче з-під землі виринав. Отак же й тепер з'явився.

Отже Славко на нього не зважав. Сидів, крутив папіроси й курив раз коло разу, при тім, як звичайно, журився. На другім березі дебри цвіла на ниві гречка. Бджоли обліплювали роями її цвіти, а запах меду розстелювався навкруги. Біля Славка з цвіту лубину йшов запах, схожий на запах фіялок. А Славко не чув ні запаху меду, ні запаху фіялок, бо курив і курив безперестанку.

Біля нього простирався жовтий і синій лубин, неначе синя скатерть, золотом проткана, горою рівний, мов пристрижений, а боками буйний та густий, що й перепелиці нікуди пропхатися. Горою цвіт синій і жовтий укривав кожду гіллячку дрібними човенцями в повздовжні рядочки. Понижче вузенькі листочки збігалися в темно-зелені зорі. А сподом звисали ширші листки купками, хапали своїми волосинками білий сонячний світ, збирали його в цяточки й побілювали ними свою зелень.

Писала ця ростина для всякого по синій скатерті золотими буквами, що цими краями гостював давно великий неврожай, що білий пісок не здужав хліба родити. Але попередник Краньцовського, якийсь німець, що орендував Вороничі від баронової, заманив цю ростину, кажуть мужики, десь аж з-за моря, обсадив нею легенькі піски й перемінював їх у родючу землю. Від нього навчилися і мужики цеї штуки.

А Славко сидів біля того письма та й не вмів його прочитати. Сидів безпомічний та трохи не сходив з ума, що загирив дипломи на золотий ковнір.

Коли вернувся Славко на обід, застав уже панотця здорового як дзвін. Він устав сьогодні раніше, чим звичайно, та побіг хутенько до стайні, щоби застати ще Йвана дома. Боявся, щоби не вдалось Іванові втекти в поле без ганьби. Держав панотець свою постанову твердо, щоби якнайдовше користуватися пригодою в лісі. Іван терпить мовчки панотцеву сварку, бо був переконаний, що скоїться незабаром щось таке, що сварка перерветься.

Це й сталося незабаром. Склалася подія, що відібрала панотцеві зброю проти Йвана. Зараз на другий тиждень у п'ятницю, перед полуднем, дибав панотець по подвір'ю, нишпорив по куткаx і здавалось йому, буцім діло робить. Звичайно, вишукав якусь дрібницю й потім чіплявся до всіх. Тепер побачив, що одна шибка в стайні збита. Прийшов до кухні й переводив ціле слідство, хто збив шибку. Кухарка не знала, бо як тут стала на службу, то вже була шибка збита. Панотець сердився, що ніхто нічого не знає, він за все сам мусить дбати. Врешті їмость не втерпіла. Всупереч своєму звичаєві обізвалася до панотця гострим словом:

— Прошу тебе, вийди трохи надвір воювати. Як сам нічого не робиш, то хоч другому не заважай!

Засоромлений панотець уступився з кухні, вийшов надвір, але збита шибка стриміла йому цвяшком у мозку. Хто її збив? Пастух мусить знати. Пустився йти до пастуха. Він пас худобу зараз за оборою на перелозі. На плечах мішок, прив'язаний до шиї мотузком. Так одягався завсіди пастух Василько, чи сльота, чи погода. Йому минуло цеї весни дванадцять літ.

Панотець побачив його вже здалека. Василько підігнув праву ногу догори, голову перекрив на лівий бік і скакав на лівій нозі, все кругом та кругом. При тім бив батогом по землі, а за кождим скоком викрикував: "Гоп! Гоп! Гоп!"

Заки панотець зайшов до Василька, надибав по дорозі красу корову. Паслася на пастівнику одинцем на яких п'ятдесят кроків від решти худоби, зараз біля

читати