Електронна бібліотека/Проза

Підійшовши впритул до чоловіка, Семен почав придивлятися до нього. Від несподіванки чоловік здригнув і почав хреститися:
— Свят-свят... Спаси, господи, і помилуй. Семен зайшов з другого боку, глянув у обличчя. Чоловік знову:
— Свят-свят... Спаси, господи, і помилуй.
— За кого це ти, Іване, так сердечно молишся? — запитав, посміхаючись, Семен.
— За спасіння, — відповів той.
— Від кого ти спасаєшся після того, як не добили нас з тобою турки під Слободзеєю?
— Е, брате, то вже забулося... А тепер інше спасіння... Біда драна прийшла й до Івана!
— Для чого ж ти оцю святу покришку носиш? Пізнавши свого давнього друга, з яким разом воював Проти турків і разом потрапив у лазарет, чоловік посміливішав. Він навіть пригадав ім'я давнього побратима.
— Запитуєш, Семене, для чого ношу оцю дерев'яну розмальовану покришку? Багато треба розповідати, друже... Скажу лише тобі так, як колись від тебе чув. Всі ми під богом ходимо, як запряжені коні під наритниками... А втім, якщо зайдемо погрітись до шинкарки, то розповім тобі все по порядку.
— З нагоди такої зустрічі, Іване, та й на ознаку свята не гріх і до шинкарки заглянути.
Чоловік зняв з голови чернечий клобук, струсив з нього навіяний сніг, обтер рукавом кожуха ікону.
— Отак буде краще... А цю афонську покришку в торбу... — промовив, рушаючи за Семеном.
У шинку було повно людей. Тютюновий дим обволікав постаті тих, що сиділи на лавах за столом. А ті, що куняли під стіною на долівці, здавалися вкутаними сивим туманом. Дехто співав, дехто лаявся. Якась п'яна баба верещала в кутку, п'ючи з чоловіками, намагалася заспівати “Ой п'яна я, п'яна”, та голос її зривався, деренчав розбитим глечиком і розсипався у загальному гаморі. Пахло згаром, потом, вологими кожухами, горілкою та кислою капустою.
Семен не знайшов вільних місць за столом. Та Іван заспокоїв його:
— Сядьмо на долівці, під стінкою. Це місце для грішних, а праведні хай за столами... Він витяг з торби афонську ікону.
— Це буде замість столика... Така рахуба, що й молитися до неї можна, а можна і в господарстві використати. Хай запахне горілкою і святим, намальованим на дощечці.
Семен приніс від шинкарки жбан горілки. Іван витяг з торби хлібину і шматок сала.
— Це все зароблене на Афонський монастир... Прости, господи, нас грішних, — посміхнувся і почав краяти ножем хліб і сало.
Пили горілку по черзі нахильці із здорового жбана. Іван почав трохи п'яніти, розсупонив себе від вірьовки. Далі спроквола почав вичитувати, ніби по написаному:
— Во ім'я отця, і сина, і святого духа... Чи любить бог царів земних? Ні, не любить! Бо вони прокляті! Про це пише глава восьма “Книги царств”: “Собрашася мужи израилевы й приидоша к Самуилу и рекоша ему: ныне постави над нами царя... И рече Самуил к людям, просящим от него царя: сие будет правда царева: сыны ваша возмет, й дщери ваша возмет, й земля ваша одесятствует, й вы будите ему рабы й возопите в день он от лица царя вашего”. — Перевівши дух, Іван додав: — То значить, що сам бог застерігав людей від царів, що вчинили рабство на землі.
— Де це ти, Іване, такої грамоти набрався? — запитав Семен.
— То є православний катехізис...
— Вперше чую такий катехізис.
— Бо не був ти солдатом Чернігівського полку, що збунтувався проти царя.
— А ти був там?
— Коли б не був, то й не говорив би. Сам підполковник Сергій Апостол навчив нашого брата, щоб знали православний катехізис. І все в ньому проти царів, за свободу, за правду... Шкода Сергія Апостола. Такий добрий чоловік був.
Трохи подумавши, Іван звернувся до свого співбесідника:
— Ще давай вихилимо із цього жбана, а тоді я розповім усе по порядку...
— Таке діло примочити треба...
— А треба... Будьмо... Тепер слухай далі. Ото як збунтувалися перед різдвом у столиці проти царя, то вістка і в наші полки дійшла. Чернігівський полк стояв у селах Триліси, Мотовилівка, Ковалівка і в самому Василькові на Київщині. Тоді Сергій Апостол їздив у роти, читав цей катехізис. Прибув до нього брат Матвій та інші офіцери. Любили всі Сергія Апостола і його друга Бестужева-Рюміна... Душевні люди. Розповідали нашому брату правду... Та швидко, коли цар присмирив бунтівників у столиці, прибули посіпаки-жандарми, щоб заарештувати Сергія. Він утік, вистрибнув у вікно, і швидко збунтувався весь Чернігівський полк, солдати пішли за ним. Пристали мушкетери, набралося тисячу чоловік... Під командою Сергія рушили під Білу Церкву, щоб закликати до бунту інші полки і всім третім корпусом іти на Київ і на Москву добувати свободу. Та назустріч чернігівцям виступив генерал Гейсмар з гарматами та кіннотою. Чернігівці ішли з музикою, не стріляли. Попереду Сергій Апостол. Він наближався до частин генерала Гейсмара, гукаючи: “Брати, не стріляйте! Приєднуйтесь до нас! За свободу, за спасіння вітчизни!” Та у відповідь ударили з гармат, і десятки наших

читати