Електронна бібліотека/Проза

організацію через масонську ложу.
— Так... Це виправдано нашою практикою.
— В організацію входять герої Вітчизняної війни, досвідчені і хоробрі командири. Наш шановний Пестель, нагороджений за хоробрість у війні проти Наполеона золотим мечем, покладе його на вівтар великої справи “Союзу благоденства”.
— До меча треба і слово нагострити...
— Так... Слово має стати подвійним мечем. Пам'ятаєте, як говорить наш друг Федір Миколайович Глінка:
Свобода! Отчизна! Священны слова!
Иль будете вечно вы звуком пустым?
Нет! Мы воскресим вас!..
В цей час двері кабінету управителя канцелярії генерал-губернатора раптово відчинились, і в них з'явився збентежений Котляревський.
— Яка ганьба! Яка ганьба! — заговорив він.
— Що сталося, Іване Петровичу?
— Насамперед привітайтеся з Матвієм Івановичем і сідайте.
— Матвія Івановича я радий завжди вітати... З того часу, як, пам'ятаєте, розмовляли під Дрезденом...
— Не можна не пам'ятати берегів Ельби...
— Друзі! — заговорив Іван Петрович. — До нас у місто прибула трупа Штейна, і, уявіть собі, найкращий у ній актор Михайло Семенович Щепкін — підневільний кріпак! Душа митця не може бути скована рабством! Це ж ганьба! Це прокляття, найганебніше явище нашого часу!
— Що ж маємо робити? — Новиков, ніяковіючи, переглянувся з Муравйовим-Апостолом.
— Все зробити, щоб добути йому волю! — вів з'апально Іван Петрович.
— Якому поміщикові належить Щепкін? — втрутився Муравйов-Апостол.
— Курським графам Волкенштейнам.
— Твердий горіх... Дешево не віддадуть. Та й без дозволу міністра внутрішніх справ не можна викупити, — зауважив Новиков.
— Михайло Семенович Щепкін говорить, що вже порушувалося питання про його викуп, але Волкенштейни хочуть одержати десять тисяч. І то не відпускну дадуть, а ніби продадуть іншому поміщикові, бо після смерті графа Волкенштейна маєток перейшов до опікуна, який може продавати кріпаків, а давати відпускні не має права.
— Тут потрібні не тільки кошти, а й багато іншого, — пояснював Новиков.
— Та й кошти не малі. За такі кошти поміщик може купити на Нижегородському ярмарку сотню кріпаків або стільки ж коней, — глумливо зауважив Муравйов-Апостол.
— Ми будемо збирати кошти за вистави, через підписні листи. Залучимо до цього учасників масонської ложі, — гарячкував Іван Петрович.
— Цього замало... Тут потрібні не тільки кошти, а й ім'я людини, що візьметься за цю справу. Добре було б, якби князь Рєпнін або його брат Сергій Волконський зробили купчу на себе, а потім, через якийсь час, дали відпускну. Бо князь Кочубей, як урядова особа, від якої залежить дозвіл на викуп, жорстокий і невблаганний. До того ж він не допустить, щоб поблизу його Диканьки творились такі “беззаконія”.
— Ваші міркування, Михайле Миколайовичу, правильні. Я спробую поговорити при нагоді з Сергієм Волконським, а вам треба вплинути на Рєпніна. Він же прихильник мистецтва, — зауважив Муравйов-Апостол.
— Обміркуймо ж детальніше наші заходи і будемо діяти.
 
35
Одного осіннього надвечір'я, коли тумани залягли долинами Ворскли, Іван Петрович сидів за столом, дописував останні частини “Енеїди”. Аж ось раптово відчинилися двері, й важко ввалився подорожній чоловік із торбою за плечима. Високий, виснажений, наполовину посивілий, з глибоко запалими очима, наче намальований при вході до монастиря подвижник. Тільки в гострому погляді не крилося чернечого смиренства.
Стомленим голосом привітався і стояв серед кімнати.
— Семене! Чого ж так, ніби соромишся?
Важко присів біля порога, скинув торбу, поклав біля ніг.
— Де ж ти забарився? Давно ж уже закінчилася війна.
— Кому закінчилася, а кому ні. Семен розстебнув пазуху, витяг з неї жмуток кінськоі гриви, поклав на коліна.
— Оце все, що залишилося від вороного. Виніс він мене з пекельного бою на березі Ельби та й упав підстрелений. Попрощався з ним, відрізав оце на пам'ять. І зараз ніби бачу, якими очима він тоді дивився на мене. Ніби хотів щось сказати... Бережу цей жмуток гриви. Добра пам'ять...
— Не журися, Семене! Виходить, що наш вороний загинув на полі бою як герой!
— Та воно так... Але думалося ще з ним побурлакувати, а може, зустрітися з задунайськими братами. Хотілося напоїти ще раз його в широкому Дунаї.
— Якщо не Отамана, то, може, іншого вороного напоїмо в Дунаї або й в іншій ріці.
— Якби-то... Як говорили колись мої задунайські побратими: “Степ, кінь та воля — ото козацька доля”. Оглянувши вітальню, Семен запитав:
— Що ж у вас — усі живі, здорові?
— Поховали за цей час матір...
Лише тепер Семен зняв кудлату шапку.
— Хай легко їй буде... Добра, сердечна стара. Така була приязна та вуркотлива, як голубка.
— Де ж ти ці роки перебував? По яких світах ходив? — перевів на інше розмову Іван Петрович.
— Шукав

читати