Електронна бібліотека/Проза
каламутна”.
От і зараз стоїть на колінах, б'є поклони, а на серце навертається ця пісня, пригадується той час, коли співала її на березі Дніпра. Здається, що зашелестів листям дуб Сірків, а під ним сидить...
Та ні, обриває думки, бо ігуменя наказувала не думати ні про що житейське. А воно ж саме лізло в голову, вселяло в душу розпач. Тоді черниця починала ридати. Не раз чула ці ридання ігуменя і вважала, що то душа черниці з богом розмовляє. Але не те відбувалося в душі молодої черниці. Ладна була вирватися із мурованих стін, полинути на простори... Нудно пливе навислою хмарою новорічна ніч. Тоскно мерехтить вогник у лампадці, освітлює лице божої матері. Вдивляється в те лице, і здається, що воно не так святе, як засмучене. Держить на руках немовлятко. Мати... Та вигляд очей у неї, наче в невільнички. Хіба й мати божа була невільницею?
Здавалося, що в той смуток очей вливала власне пекуче горе. Думи підіймалися роєм, обволікали туманом тісну келію, а з того туману випливала доріжка, що вела до Дніпра. Доріжкою іде вона, а поруч той, від кого вперше почула людську приязнь... Та удари дзвону розвіюють туман, і щезає доріжка.
А вгорі у віконце ледь-ледь зазирає новорічна ніч, б'є в скло хуртовина, ніби хоче пригорнути черницю пухнастими обіймами лютої зими. Прислухається до тоскного виття вітру. Хочеться, щоб сильніше гула хуртовина, може, розвіяла б думи тяжкі, понесла їх сивими просторами, де грозовий вітер пестив колись червоні кетяги калини.
Від поклонів пасмо волосся вибилося з-під чорного запинала, впало на чоло. Зовсім не черничим рухом схудлої дівочої руки підбирала волосся, а воно знову вибивалося, не скоряючись запиналу.
У вікно починала пробиватися синизна ранку, затихала хуртовина, здавалося, що набував голубого кольору монастирський монотонний дзвін.
Так минають ночі, роки розносять невільницьку тугу. А за нею, ніби лебеді ячать, пливуть звуки монастирського дзвону. І здавалося черниці, що разом з тим дзвоном лине вона всією своєю істотою, неначе в каламутному водограї. Лише млосне зітхання б'ється об муровані стіни, і тоне в лазуровій глибині дівоча печаль.
15
Настав час походів. У 1806 році Туреччина оголосила війну Росії, щоб повернути під владу султана Крим і захопити Грузію. Війна не була несподіванкою. Туреччина чекала нагоди поправити свій престиж, втрачений від поразок у попередніх війнах. Наполеонівська дипломатія штовхала султана на війну з Росією. З проголошенням Наполеона імператором Франції в 1804 році та після блискучої його перемоги в 1805 році під Аустерліцем над австрійською армією, підтриманою російськими військами, політична атмосфера наснажувалась воєнними грозами.
З оголошенням війни Котляревського було направлено на фронт з наданням йому звання штабс-капітана. Звільнившись від казарменої одноманітності, він прибув у штаб командуючого корпусом генерала Мейєндорфа і залишився тут ад'ютантом з дорученням вести щоденник воєнних дій.
Зміна ця ніби кайдани зняла з душі...
У штаб-квартирі на березі Дністра відбувалась консультативна нарада штабних офіцерів. На стіні висіла розгорнута карта Молдавії і Валахії, позначена де-не-де маленькими паперовими прапорцями. Старий генерал, командир корпусу, говорив стисло:
— Наше завдання — швидко переправитися через Дністер, а потім...
Він показав дві крапки, позначені прапорцями.
— Бендери, Ізмаїл! Тут головні скупчення ворожих сил. Вдалим форсуванням Дністра забезпечимо оточення турецької фортеці Бендери і падіння її. Використаємо в цьому бойовий досвід Суворова. Далі — Ізмаїл. Цей твердий горіх треба розкусити добрими зубами. Першокласна фортеця збудована французькими інженерами. Коли її штурмував Суворов у 1790 — 1791 роках, то на одинадцяти бастіонах стояло двісті шістдесят ворожих гармат, і під командуванням Айдозоле-Махмет-паші захищав фортецю гарнізон з відбірних турецьких частин у кількості тридцяти п'яти тисяч вояків. Суворов вирішив перейти від облоги до штурмової тактики. Шістсот російських гармат, виставлених проти Ізмаїла, примусили замовкнути турецькі бастіони. А потім раптовий штурм, рукопашний бій і переможне “ура”. Тоді відзначилась команда Кутузова, і Суворов призначив його комендантом фортеці.
Перевівши дух, подумавши, Мейєндорф продовжував:
— Не гірше озброєно Ізмаїл і тепер. До того ж турки мають консультантів від Наполеона Бонапарта.
При цьому генерал підніс руку, підкресливши значимість прославленого у той час полководця.
— Зруйнований Ізмаїл у наших руках був недовго. По Ясському договору 1791 року його повернуто Туреччині. За ці п'ятнадцять літ Туреччина відновила і модернізувала фортецю. Ми повинні розуміти важливість і складність нашого завдання.
Примруживши жваві очі, генерал окинув поглядом присутніх.
— Які є запитання? Прошу штабс-капітана Котляревського.
— Відомо, що під час штурму Ізмаїла Суворовим велику роль відіграло