Re:цензії

- Щойно прочитала в рукописі новий роман Олени Захарченко, який має вийти восени – ще достеменно невідомо, під якою назвою. Це «роман про Майдан». Я не маю з чим його порівнювати, бо на нинішній вал книжок «про Майдан» не знайшла в собі моральних сил. До цієї книжки теж ставилася упереджено, відстежуючи, коли ж почнеться неминучий пафос. Побачила гострий сюжет, дуже психологічно достовірну історію жінки з дитиною, купу яскравих персонажів, абсолютно органічний пласт магічного реалізму – а от пафосу так і не знайшла. Тому – рекомендую!

Як завжди, багато читаю для роботи біографічних книжок (бо пишу для журналу «Личности»). Біографії бувають дуже різного рівня, особливо я ненавиджу, коли автор починає гнати «отсебятину» разом із історичними фактами. З гарних знахідок останнього часу – «Бомарше» Фредеріка Гранделя: прискіплива робота з джерелами і блискучий стиль. До речі, ви знали, що коли Бомарше судили нібито за хабар і підробку документів, і йому загрожували довічні галери, все вирішив фактор вулиці, люди, які прийшли його підтримати? Розташувалися біля будівлі суду з дітьми, з вуличною їжею: мирні парижани, нічого начебто не вимагали, але ж не розходилися, і їх було справді багато. Вісімнадцяте століття!.. і вже тоді – майдан.

А ще нещодавно я запитала у френдів, за що вони люблять Стівена Кінга: я його поважаю як профі, але не розумію, в чому кайф. Мені нарадили купу його творів, якими я мушу перейнятися – і я скачала собі «Мізері». Трохи пізніше виявила, що то був не переклад, а оригінал. Тож читаю в оригіналі, принципово без словника – такий собі челендж, я ніколи раніше не читала англійською неадаптованих текстів. Насолоджуватися стилем не виходить, але стежити за сюжетом – поки що так. Кінг таки молодець. Зробити настільки гостру драматургію з двох персонажів в одній кімнаті – це вищий клас.