Re:цензії

І не тому, що «не змогла відпустити». Просто деякі події назавжди змінюють внутрішню географію людини: те, що раніше було домом, стає спогадом; те, що здавалося непорушним, раптом виявляється крихким; а звичайний телефонний дзвінок, вечеря за одним столом чи можливість обійняти когось на порозі набувають зовсім іншої ваги. Саме про це для мене книга Вікторії Семененко «Як колись, не буде ніколи».

Я читала її водночас як психіатриня, психотерапевтка і просто жінка, яка живе в Україні під час війни. І, мабуть, саме остання моя роль відгукувалася найголосніше. Бо тут дуже мало того, від чого можна дистанціюватися професійними знаннями. Ми надто добре знаємо ці повідомлення «як ти?», після яких боїшся побачити три крапки. Знаємо очікування дзвінка. Знаємо людей, які навчилися спати з телефоном біля подушки. Знаємо матерів, дружин, дітей, котрі продовжують накривати на стіл, водити дітей у садок, варити чай, ходити на роботу, купувати продукти, хоча всередині їхнього життя вже відбулося щось, після чого воно мало б зупинитися.

А воно не зупиняється.

І, можливо, це одна з найболючіших правд цієї книги.

Людина може пережити страшне, а наступного ранку все одно настане ранок. Треба буде встати. Комусь приготувати сніданок. Комусь відповісти. Вийти з дому. Купити ліки для бабусі. Відвести дитину. Поставити чайник. Іноді саме ця буденність після катастрофи здається майже жорстокою. Але згодом виявляється, що вона ж і тримає.

У цих історіях багато війни, але ця книга для мене не стільки про війну, скільки про людину, в життя якої війна увійшла без дозволу.

Про Меланію, яка чекає чоловіка і вчиться існувати між страхом та надією. Про Варю, яка мусить пояснювати дитині, де тепер її хрещений. Про Поліну, яка пише листа людині, котра вже ніколи його не прочитає. Про Надю, для якої запах троянди й апельсина раптом стає ниткою до життя, що було «до». Про Саньку, яка лише вчиться вимовляти вголос, що Михасика більше немає, і майже в ту саму мить дізнається, що всередині неї почалося інше життя.

З погляду психотерапії в цьому є дуже важлива правда: горе не рухається прямою лінією.

Ми любимо уявляти психічне відновлення як дорогу: сталося страшне, людина переила, оплакала, прийняла і пішла далі. Насправді все значно складніше. Людина може сміятися і сумувати за померлим одночасно. Може закохатися і відчувати провину за це. Святкувати день народження дитини й раптом подумки опинитися в найстрашнішому дні свого життя. Може роками берегти рушники з бабусиної хати не тому, що «застрягла в минулому», а тому, що пам’яті іноді потрібні матеріальні речі: запах тканини, смак пиріжків, знайома чашка, стара хата, стежка, сад.

Психіка взагалі дивовижно прив’язує любов до дрібниць.

Ми думаємо, що запам’ятаємо великі слова. А потім виявляється, що найбільше бракує того, як людина ставила чайник. Як називала тебе вдома. Як поправляла ковдру. Яку сорочку носила. Як пахло в її хаті.

Саме тому мені близька побутовість цих історій. Вареники з вишнями. Кутя. Бабусині рушники. Клітчаста сорочка чоловіка. Пиріжки. Чай. Дитячі іграшки. Сад. Старенька хата. Усе те, що за інших обставин здалося б декораціями, тут стає доказами існування.

Колись ця людина була тут.

Колись ми сиділи поруч.

Колись я могла її торкнутися.

Пам’ять узагалі рідко говорить великими реченнями. Частіше вона повертається запахами. І є ще одна тема, яку я відчувала майже в кожній історії: дозвіл жити після того, як хтось інший більше не може. Це надзвичайно складний внутрішній дозвіл.

Люди після втрати нерідко несвідомо роблять власне життя меншим. Наче радість може бути зрадою. Наче нове кохання перекреслить попереднє. Наче сміх означатиме, що боліло недостатньо. Наче потрібно залишатися нещасною, щоб довести свою любов до того, кого немає. Але любов не вимірюється кількістю років, прожитих після втрати без радості. Можна пам’ятати і знову закохуватися. Можна сумувати і народжувати дітей. Можна берегти фотографію людини, якої немає, і водночас фотографувати нове життя. Можна плакати вранці, а ввечері сміятися. Одне не знецінює іншого.

Навпаки, мені здається, одна з найбільших перемог війни над людиною відбувається тоді, коли разом із тими, кого вона фізично забрала, їй вдається забрати ще й життя тих, хто залишився. Тому жити далі - не означає забути. Іноді жити далі означає пам’ятати настільки сильно, щоб не дозволити смерті стати єдиним фіналом цієї любові.

У книзі є історія «Як колись, не буде ніколи». Назва, яка могла б стати одним реченням про досвід цілої країни. Не буде. І це важко прийняти. Ми часто мріємо не про майбутнє, а про повернення. Щоб усе закінчилося і стало «як раніше». Щоб повернулися люди. Міста. Звички. Відчуття безпеки. Ми самі. Але травматичний досвід не має кнопки «скасувати». Після нього людина не повертається у вихідну точку. Вона вчиться будувати себе далі вже з тим, що сталося. Зі шрамом. З пам’яттю. З порожнім місцем за столом. З новою ніжністю до речей, які колись не помічала.

І тут для мене книга перестає бути лише збіркою історій про війну. Вона стає книгою про цінність звичайного життя. Не того красивого життя, яке ми відкладаємо на «коли буде більше часу», «коли діти підростуть», «коли закінчиться війна», «коли зароблю», «коли схудну», «коли нарешті стане спокійніше». А цього. Сьогоднішнього. З недопитою кавою. З дитячими іграшками під ногами. З маминим дзвінком у невдалий момент. З чоловіком, який дратує якоюсь дрібницею. З бабусею, котра вкотре розповідає ту саму історію. З дітьми, яких хочеться швидше вкласти спати, а через десять років ми, можливо, віддали б дуже багато за один такий вечір.

Ця книга дивним чином загострює відчуття кінцевості. Не лякає нею. Саме загострює.

Після деяких сторінок хочеться написати людині, якій давно не писала. Поїхати до батьків не «якось наступного тижня», а тепер. Розпитати бабусю про її молодість, поки ще є кого питати. Обійняти дитину, навіть якщо вона щойно розмалювала стіну. Вийти надвір і побачити, що вже осінь. Приготувати ту саму страву за маминим рецептом. Сфотографувати звичайний вечір.

Бо ми чомусь дуже легко віримо, що великі моменти життя обов’язково впізнаємо. А найважливіші часто минають тихо.

Ніхто не попереджає: «Запам’ятай цей ранок, одного дня ти віддала б усе, щоб повернутися в нього». Ми просто живемо. І лише значно пізніше розуміємо, що це і було щастя.

Тому я б радила читати цю книгу не швидко. І точно не для того, щоб поставити ще одну галочку навпроти прочитаного. Деяким історіям потрібна пауза. Деякі захочеться відкласти. Деякі можуть відкрити власні спогади, які давно лежали десь дуже тихо.

А після останньої сторінки, можливо, захочеться зробити найважливіше. Не сформулювати красивий висновок. А піти жити. Зателефонувати. Обійняти. Поїхати. Сказати «люблю». Не відкладати зустріч. Купити квіти не до свята. Розпитати рідних про минуле. Зробити фотографію. Зварити вареники за бабусиним рецептом. Посидіти поруч із кимось, кого любиш, без телефону в руках.

Бо війна щодня нагадує нам про смерть. А ця книга, як не парадоксально, нагадала мені про життя. Про те саме звичайне, недосконале, часом виснажливе життя, яке ми так часто проживаємо не помічаючи. І, мабуть, найсильніше, що можна зробити після цієї книги, - нарешті його помітити.