Re:цензії

Напевно, небагато випадків в історії світових культур, коли великий успіх буває безболісним. Нерідко біль стає каталізатором успіху. Навіть при сприятливих історико- культурних умовах будь-яке мистецтво вимагає саможертовності, не кажучи вже про неможливість вільно. творити в умовах тоталітаризму. Пройти "шлях митця в країні Рад" (с.85), де всі всіх ненавидять, будучи митцем "до нутра кісток" с.264), означало не просто наступити на власну душу, а й зректися її. Поставала нехитра дилема" — підеш праворуч — згубиш життя. Підеш ліворуч — загубиш душу"(с.82).

Для О. Довженка цей шлях почався, мабуть, ще до його народження. Здається, мойри заздалегідь приготували йому начебто несумісну комбінацію візерунків. У такому поєднанні непоєднуваного мусило бути щось знакове. Сашко, що був сьомою дитиною з усіх чотирнадцяти, дванадцятеро з яких померли, в якийсь момент "увірував, що така моторошна і містична гекатомба рідної крові берегтиме його" (с.6). Людина — лиш інструмент в руках Великого Промислу, що приходить у світ з певною місією. Людський розум не здатен осягнути багатьох речей чи приреченостей, умов чи умовностей, поворотів і невідворотностей. До прикладу,(не для порівняння) в сім´ї А.Тесленка з десяти дітей залишилося двоє— Архип і його брат Ярема. В. Стефаник писав про невигадане прокляття Басарабів у своїй родині (до речі, І Тесленко, і Стефаник у своїх творах будуть описувати межові стани і межові ситуації). Як часто любить повторювати С. Процюк, "шляхи Господні несповідимі "... Для сина чернігівських селян доля приготувала шлях "надламаного генія", загнавши його в кривавий капкан кривавого століття.

О. Довженко був наділений кількома талантами, які " то квітнули, то в´янули відповідно до різних умов і поворотів його життя" (181). Його мистецькі переродження, очевидно, були і болісним метанням від себе "колишнього" до себе "теперішнього", і формою втечі від себе самого. Молодий ілюстратор Сашко, який у силу обставин вимушений топтатися по тому, у що колись свято вірив, якнайшвидше прагне скинути з себе скафандр карикатуриста.

Народжується Довженко - кінорежисер, який ще не здогадується, що його життя кіномайстра буде складатися з "невеликих осяянь", а більшою мірою "мазохістичних саморозп´ять"(с.277).Чи може літати лелека, якому зв´язали крила і наказали дотримуватись правил дорожнього руху?Чи можна в кривавих обценьках сталінського режиму творити шедеври на пафосі і пропаганді? "Штучний пафос ніколи не зможе творити.У найкращому разі він може допомагати мавпувати щось посереднє" (с.105).Зі скаліченої і притлумленої потреби створювати щось вартісне визріє ще одна іпостась Довженкового таланту —письменник. Саме Довженко -письменник в якийсь момент воскресить в собі того Сашуню, який колись з батьком рятував сусідське село від повені. Дорогою ціною Довженко-письменник разом з Довженком -кіномайстром відтворить трагічну сторінку української історії в кіноповісті "Україна в огні".

Письму С. Процюка загалом притаманна максимальна увага до внутрішніх світів, вміння бачити під мікроскопом різні оболонки людського єства.У романі про Гр .Тютюнника("Місяцю, місяцю")—це різні Григори, які то зустрічаються, то віддаляються,це різні форми "я", котрі то запалюють інших,то зношуються і ламаються.

У книзі про О.Довженка центральним алегоричним образом стає людське серце, чи радше його чотири частини, або ж окремі чотири серця в одному тілі. Кожен читач бачить це по-своєму: "Скільки у тебе, сердець, майстре?.. Ваше серце, Олександре Петровичу, ваше серце,Олександре, твоє серце, Сашку, і твоє серденько, Сашуню...Четверо надвечірніх сердець раптом стали одним Великим Пульсуючим Серцем..." (с.204).А може, поверх кожного з них була накладена якась моторошна невідбула присутність його чотирьох братиків, що колись померли в один день... Читач вслухається у внутрішні полілоги чотирьох сердець, що бігають сторінками роману між дійсністю реальною і вигаданою, між правдами і псевдоправдами, намагаючись втекти від всіх і від себе, надриваючись і кришучись від болю. Одне з них малює карикатури на Петлюру, згодом знімає кіноагітки "Арсенал"і "Щорс". Інше—підозрює, що "ця правда сплющується, стає кривенькою качечкою і видозмінюється..." (с.130). Ще інше — розуміє, що "Україна в огні"—це правда, яка нікому не потрібна, "і ніщо не потрібне, крім панегірика". (с.185). Мабуть,те саме серце після нещадного розгрому кіноповісті "неначе вискочило з грудей і почало божевільно витанцьовувати неймовірно слизькою і лакованою московською підлогою" ( с.195).Четверте—воліло б назавше лишитись у світлих чарах благословенної дівиці Десни.

З кожною сторінкою тахікардична напруга зростає, "бо не можна водночас і довго служити Богові і мамоні". (с.170). Довженко періоду ранніх фільмів, зокрема"Землі"—це Довженко -мрійник, який прагнув зобразити "велику українську казку" (с.86) з доісторичними травами, великими самотніми яблуками, образом дівчини біля соняхів, відтворенням прапервісної циклічності життя, ще не заплямованої брудно- кривавими плямами. Тоді ще ніхто не уявляв, що через два роки село Яреськи на Полтавщині, де відбувалися зйомки, стане жахливою антиказкою, де з голоду люди поїдатимуть людей. Мрії Довженка створити кінокартину про Арктику, як і задум зазирнути в героїчну епоху"Тараса Бульби " так і залишилися нездійсненими. На його талант вождь мав інший план —виліпити пропагандиста, бо ж "талант —велика сила" (с.145).У країні кривих дзеркал майстерно відшліфовану брехню можна видати за правду. Митець розуміє, що над ним дедалі дужче стискається коло...

У прозі С. Процюка увага до підсвідомості і наслідки дитячих травм у дорослому віці займають величезне місце.В одному з образів зрілого Довженка читач бачить "сивоголового хлопчика" (с.262), який боїться назвати сільському вчителю ім´я батька. Ці уламки свідомості упереміш з паралітичним страхом зустрічаємо і в картинах сновидінь, де, до речі, О. Довженко розмовляє українською мовою. Роздвоєний образ "генія із брудними плямами доби на своїй душі" (с.107) інколи підсилюється іменниками з префіксом анти (тарілка/ антитарілочки, піраміди/антипіраміди, батько (рідний і неписьменний) і темний антибатько Сталін. Автор книги робить припущення про пошуки Довженком образу ідеального батька, спричинені дитячими травмами, паралітичним страхом та ілюзорною вірою. Свої гіпотези С. Процюк підкріплює записами із Довженкового "Щоденника" і роздумами про стокгольмський синдром, як підсвідомий захисний механізм. Багато лексем з префіксом анти прочитується і між рядками на якомусь енергетичному рівні сердець/антисердець, Довженків/антидовженків—від амплітуди особистісних переживань до загальнонаціональних потрясінь. Спадають на думку рядки Ліни Костенко про народи й антинароди. Загалом протиставлень в житті О.Довженка вистачало.

Навіть прізвище Юлії Солнцевої, яка начебто любила Чоловіка свого життя, виразно контрастує з її крижаним характером: "Солнцева, яка любить, як зимовий мороз"(с.257),"сфінкс Солнцева"(с.296). Виникає асоціація з образом Сніжинки з Винниченкової п´єси "Чорна Пантера і Білий Ведмідь", правда помноженим на ненависть до всього українського. В романі "Четверо надвечірніх сердець" навіть любовна лінія поділена на чотири умовні відрізки різної тривалості і забарвлення. З першою дружиною Варварою Криловою, яка зрадила Довженка, стосунки закінчилися, коли "відчув,що Варвара вже не живе в його серці, навіть не ночує там..."(с.11). Відносини з Оленою Черновою (Олесею), з якою познайомився на зйомках були "хвилею ніжності" і "крихким відпочинком його душі"(с.67). Зрештою, зворушливий образ дівчини на ім´я Олеся митець назавше закарбує в кіноповісті "Україна в огні".Особливі почуття уже в зрілому віці О. Довженко матиме до молодшої на 26 років Валентини Ткаченко, але зіткнеться з парадоксом, що, мабуть, таки любить свою Юлію. "Він врісся в неї, як у дочку, дружину і сестру. Його Солнцева —це його світ" (с.256).

В романі про О. Довженка, як і в багатьох інших книгах С. Процюка, часто в кульмінаційних епізодах пронизливо лунає мовчання.В цій тиші енергетика думки сягає апогею: "тиша, немовби перед світопадом"(с.7); "тихо, немовби перед масовими смертями і пізнішим явленням пророка" (с.119); "тихо, хоч мак сій"(с.262); "найтихіша тиша"(с.295); "тиша лякала, нагадуючи фіолетове царство напівсмерті"(с.139). До речі, фіолетовий колір, як символ передсмертних алюзій і візій фігурує і в романах С Процюка про Гр. Тютюнника та А.Тесленка.

Автор книги "Четверо надвечірніх сердець" енергетично зчитує душевні тортури О. Довженка і передає це в художній формі,відчуваючи, що з усіх "власників" сердець "лише Сашуня із Сосниці знав, що таке свобода"(с.203). Читач бачить митця Довженка і жерця Довженка, що любив ритуальні повтори і дії: "Жрець— не воїн..." (с.223), "Геній і лицар в одній подобизні майже не народжуються"( с.295). Автор залишає нас віч-на-віч з четвертинками одного, або чотирма окремими і різними серцями і випростаною чи вивернутою душею митця на кривому і кривавому тлі кривавої доби…