Re:цензії

Є книги, які пахнуть свіжим друком, а є книги з ароматом старості. Є книги, які пахнуть побутовим пилом, а є — із пахощами лук. Є пластикові, екранні книги, а є живі, із внутрішнім трепетом аркушів.

Праця Ірини Мироненко «Доступ. Спроба портрета офіцера й поета Віктора Пінченка» — фундаментальне нагадування нащадкам, кому завдячуємо за українське сонце і небо, — запахла медом, пергою, солдатським потом, запилюженими армійськими чобітьми і… невловимою радіацією. Книга вийшла у харківському видавництві «Майдан» весною 2026 року. З анотації: «Документальна розповідь про поета, полковника у відставці, ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС будується на особистому архіві та розповідях Віктора Михайловича Пінченка. Його рідні місця — Стара Водолага, Павлівка Харківського району на Харківщині».                           

Саме чорнобильський слід і наштовхнув мене на прочитання цієї художньої публіцистики. Адже аварія на ЧАЕС 1986 року — найбільша техногенна та екологічна катастрофа в історії людства — навіть через чотири десятиліття залишається для українців гарячим кратером душі. Бо кожен із нас має свою чорнобильську історію. А вона, історія загалом, — така штука, що складається із тисяч та мільярдів людських життів, які змушені крутитися, ніби коліщатка в суспільно-політичних системах, вибухаючи врешті надлишком енергії, взятої від батьківського роду, маминого молока, рідної землі, — енергії,  яка у Віктора Михайловича (героя оповіді на 200 сторінок) всотана зі слобожанських джерел.

Здавалося б, перед нами — типове шкільне дитинство сільського хлопця, народженого через чотири роки після Другої світової. Чотири роки миру — це так мало для історії, але чотири роки досвіду теперішньої російсько-української великої війни —  так багато. 

З книги запам’яталися деталі: розповіді про батьків, родичів, дорослішання, набуття знань та умінь, робота в колгоспі, далі — кіномеханіком. Це надзвичайно теплі згадки про людей, які зустрічалися на життєвих стежках його юності.

Ірина Мироненко вибудовує книгу у формі діалогів, вишукано переплітаючи текст із асоціативним відлунням біографій відомих харків’ян, земляків, дисидентів та емігрантів, сучасників на тлі історичних подій. Такий зріз епохи по вертикалі й горизонталі для любителів легкого чтива може стати на заваді — подібне перемикання уваги нагадує різку зміну швидкостей під час їзди авто. Однак для вдумливого читача це розгортання сюжетної лінії, навпаки, набуває відчуття підйому, властивого альпіністам.

Але для здолання висоти просто необхідно триматися глибини свого роду: «Другий дід, Коротецький, повернувся знесилений. Може, поранений. Розповідали, що зупинився під Красноградом (тепер Берестин Харківської області). І хтось приїхав та переказав бабусі, що Олексій живе у далеких родичів у Берестовеньках. Бабуся змогла знайти коней, щоб за добу чи й дві привезти возом його додому звідти». У цьому коротесенькому уривку —  доля українських жінок, які на своїх плечах перенесли і німецько-нацистську окупацію, і радянську дійсність.

Ще, наприклад, маркер минулого: «Коли значно пізніше глядачі у клубах Харківщини реготали чи плакали над іншими фільмами, вони й підозрювати не могли, що кіноапаратуру для них після 1972 року, тобто після повернення із ув’язнення, міг ремонтувати дисидент Генріх Алтунян. Колишній військовий інженер-радіотехнік, який до арешту готувався захистити дисертацію, захоплювався винаходами, після позбавлення волі зміг влаштуватися у Харкові тільки електриком в «Кінотехпром» і їздити областю як ремонтник старої кіноапаратури».

Мене завжди цікавило: як воно було до мого народження? Тоді, коли мене ще не було на світі. От вони — покоління старших на десять-дванадцять років хлопців, які приходили з армії, та дівчат. Молодь вступала до технікумів, інститутів, пробивала собі шлях.

Віктор Пінченко обирає бути офіцером. Пані Ірина цитує Івана Низового, уродженця Сумщини: «Я перший рік служу, / Я ще душею не черствий: / У ній такий цивільний щем — / Хоч сірим вовком вий!»

Власне, у цих словах відображена атмосфера армійської служби з її дідівщиною, проте юнак Віктор — дуже цілеспрямований. Його послідовність у досягненні мети та професійному зростанні (армія, військове училище, військова академія, викладацька робота…) вражає. Так жилося тоді: праця, праця, праця — вперта, всепоглинальна.

Чорнобиль став для головного героя зламом і, перш за все, усвідомленим. Одна із глав так і називається: «Чорнобильську пройшов війну». Віктор Михайлович — поет. Писав тоді російською: «Смерть таится невидимкой рядом. / Мат шарашит, как чугунный звон. / Плачет горе атомным распадом. / Засекречен в зоне смертный фон. / В ужасе и боги, и подонки, / жаждущие участь облегчить. / В пятикратном платят нам деньжонки. / Только бы успеть их получить».

Обпалене серце Віктора Михайловича транслює через вірші думку про те, що нікому з чужих твоє, Україно, горе не заболить. Його рядки як панацея: «Змінить клімат планета, / І розтопиться лід. / Вища мрія поета / — Ощасливити світ». Повернення після чорнобильських місяців на  Харківщину  веде поета до творчості українською мовою.

Біографію Віктора Пінченка авторка «Доступу» прошиває настроями Празької весни та згадками про виконання так званого «інтернаціонального обов’язку» в Афганістані, причому з різних ракурсів. На сторінках книги йде перегук живих і мертвих. Будинок «Слово» стоїть — змінюються мешканці-літератори. Декого з них застали авторка і її головний герой розповіді. 

Відкриттям для мене стала доля Петра Кізка, односельця Віктора Пінченка. Поет, журналіст і редактор Петро Кізко перетинався у Харкові з першими мешканцями будинку «Слово», був «ворогом народу» — в’язнем Безимлагу, потім учасником війни, потрапив до німецького полону й табору, розвивав післявоєнну діаспорну пресу українців, похований у Мюнхені. У стислому, але густому огляді його життя ніби узагальнено шляхи українських емігрантів під час Другої світової війни — тих, хто змушений був рятуватися від лабет радянських органів держбезпеки, аби опинитися в іншому світі: вибір без вибору.

Рядки Петра Кізка 1965 року — ніби про наші дні.

* * * І що ж нам мізерність людських егоїзмів, / Міщанства, хапузтва, скупарства й страхів? /Стояла й стоїть наша рідна Вітчизна, / Мов скеля — незламна — в розкаті громів.

Процитую і рядки головного героя книжки «Доступ» — Віктора Пінченка. Вони теж про рідне, але з іншою інтонацією:

«Летів журавель в небесах / І я ухопив його, справді! /Та рідні чомусь у сльозах, / Мов диву такому не раді. / Відновлює сили земля. / Мені ж наяву це чи сниться?.. / — Сміється з мого журавля / У жмені пихатій синиця». 

Нині Віктор Михайлович Пінченко — член Національної спілки письменників України, живе в гармонії з природою, займається пасікою, садом, родиною.  До прикладу його рядки: «Живу з природою на ти — / Життям моржа. / Вмерзають в лід мої сліди / На річці Мжа.»

Із розповіді цікаво було дізнатися про секрети бджільництва та споживання меду. Його поезія пахне квітами, селом, вологими ранками, яблуками, вишневим цвітом і коханням. Його лірика м’яка, ніби молодий спориш чи берегова трава.

Отже, документальна розповідь Ірини Мироненко  «Доступ» — це не тільки можливість умовно зайти в Чорнобильську зону відчуження й осягнути масштаби трагедії, а й пізнати природу українця, який за життя набирає небезпечну дозу радіації, але його цілісна душа відсвічує енергією, яка зігріває інших.

Книга доповнена фотографіями із особистого архіву Віктора Михайловича Пінченка. Рекомендую до прочитання задля внутрішнього розвитку.

Ірина Мироненко. Доступ. Спроба портрета офіцера й поета Віктора Пінченка. — Харків: Майдан, 2026. — 232 с.