Re:цензії

Якщо історія – звернена в минуле політика, то як назвемо звернену туди ж достеменну політику? Може, політикою тотальною чи у квадраті... Саме така є провідницею ментально-екзистенційних протистоянь, зокрема спорадичного історичного неспокою між Польщею й Україною. «Волинська трагедія» все ще залишається каменем спотикання між ними.

Але що з мільйонами людей, на яких залюбки посилаються політики і переконання яких болісно-тілесні? Чи хоче «я» (по цей і той бік кордону), чисто по-людськи, щоб його знання-незнання історії використовувалися для розпалювання ворожнечі з іншими? Чи його приватна правда має стосунок до істини, є бодай суб᾿єктивною істиною, а добро – водночас добром для ближніх? Чи справедливість, якої домагається багатолике «я» і якою прагне замістити усі свої історичні втрати, є, знову ж, справедливістю для тих і тих, задля спільного блага, адже в іншому разі вона, як і любов тільки до себе, – вже на кшталт нарцисизму?..

Це з тих риторичних запитань, що їх конче треба озвучити. Відтак й осягнути: має значення лиш те, що чинить «я» у дійсності; решта (віки перемог і поразок, драм, трагедій чи комедій) – його застигла, статична існувальницька реальність з номінальним відношенням до життя й людяності. 

Зрештою, на порозі вирозумілого осягнення спровокованої совєтами і гітлерівцями гострої міжнаціональної ворожнечі на Волині 40-х років минулого століття нині стоять, гадаю, і поляки, і українці. Переконливим свідченням цього є перетікання зазначеної проблематики з усної й писемної публіцистики у писемність художню. Як ото романний текст Тетяни Яремчук «Розрита тиша». Означується певна демократизація сприйняття сучасниками без сумніву трагічних подій, завбачливе, оминаючи галасливу «агору», перенесення посутнього думання – завдяки читанню – в ситуацію сприятливо інтелектуальнішу. А що талановитий письменник апріорі переймається витворенням гармонії, від словесно-образної до цілісно-сугестивної, то така лектура, в якій превалює композиційно вмотивований зустрічний пошук істини,  видається просто необхідною. 

Мовби дискутуючи з анотацією до майбутньої книги. Не вважаю «Розриту тишу» читвом важким зі щойно зазначеної, але передовсім – іншої, трохи парадоксальної причини. Засаднича ідея твору суттєво перевищує проблематику життєво-історичну, в тім і політичну. Вона, як на мене, закорінена у способі співіснування персонажів твору з часом. Себто час тут теж дієвець, ба, й герой. Та спершу – своєрідне нехтування ним... І недавня заробітчанка Ганка, і тимчасово безробітна археологиня Марина, жінки молоді й цілком вільні у житейському виборі, іґнорують час своїм поглибленим зацікавленням долею рідного підвоєнного села Плужники. Здавалось би, на власне їхньому часі – планування професійного і сімейного життя, поліпшення наявного побуту, допомога старшим селянам, волонтерство... Вони й не уникають усього цього, а Марина навіть переїхала з міста до села, щоб доглядати за дідусем. Ганку теж покликала щира турбота – про рідну хату й землю, хоч у Польщі доробилася вже квартири. Проте обидві сердечно перейняті потребою залагодження конфліктної ситуації. На рівні державному і конкретно людському, адже саме до їхнього села їде група польських ексгуматорів. В емоційному трактуванні – розкопувачів могил. І якраз тоді ці персонажі остаточно з᾿ясовують для себе свою родову приналежність до трагічних подій, з одного чи другого боку. Дивуються «дзеркальному» відображенню, наче повторенню, перипетій минулого в їхньому щоденні. Бентежні роздуми і внутрішні монологи, частково гашені зарадними розмовами, виплескуються назовні, коли прибувають поляки. Так само молоді люди. І тут політичне протистояння дає тріщину –  молодість, бодай трохи, забирає своє в часу міжпоколіннєво усталеного. Кажу про природність спілкування професійного й особистісного.

Ще більшим антагоністом часові як процесу в першій-ліпшій його пробі виявилась пані Марися Гримбальська, власниця значної плужницької маєтності, за мірками історичними – колоністка, за людськими – шляхетна жінка нелегкої міжвоєнної долі. Звісно, не сама вона, а віднайдений у підземному сховищі її щоденник. Цей хід письменниці, з цитуванням проникливих щоденникових записів польською мовою й параперекладом українською, додав текстові динаміки й інтриґи. Скривджена своїм часом шляхтянка, яка, з малолітнім сином на руках, опинилася віч-на-віч зі світом віддаленим і чужим, українським, знаходить розраду в чуйному порозумінні із цим світом. На противагу іншим її кревним.

І, сказати б, взірцевими поборниками часових тенденцій, іґнорантами начебто й модерного плану стали у творі Стефан і Раїна. Обом – чи не дев᾿ятий десяток літ. Закохані ще з перших гулів, обоє зуміли зберегти свіжість взаємних почуттів. Колись час розлучив їх – тепер вони не зважають на нього. Позбавляють права впливати на їхнє життя. Нарешті сходяться. Видно, й таке можливе у Божому світі, навіть із дотриманням деякого інтиму, якщо жити між  людьми людяно. Притому ці надзвичайні старенькі вельми задіяні в основних колізіях твору, включно з…

Той же час може бути й героїчним, точніше – часом людей героїчної буденності. Обрис саме такого проступає у творі. В окремих реаліях села, що, як і багато інших поселень з військовими об᾿єктами поблизу, попри все, тримає на собі багатостраждальне, від «шахедів» і не тільки, небо України, ще й відбуває  за прорахунки політиків найвищого ранґу з минулого і сучасності. Живучи між тим, «що було», і тим, «що буде», ділиться молоком від однієї корівки. Перемелює на жорнах терпеливості й таки прощення гіркоту буднів, рішень влади, слів…  «Тривожний» гучномовець у цьому помітно зістарілому селі, яке навчилося покладатись насамперед на льос і на себе, справді майже зайвий. Та час тутешній найповніше,  однозначно глорифікується мужністю «наших хлопців і дівчат» на фронтах війни з Московією. 

Далі – жменя цитат, показових у плані промовистості й виразності.

«– Ох, тим президентам віри не йми, – озвалася Раїна. – Сьогодні кажуть одне, завтра – інше. Та й самі вони нині є, а завтра вже немає. І кожен хоче виїхати на отій бідній історії. А минуле не можна ворушити – ой, не можна. Скільки ж то люду полягло. І свої, і чужі у сирій землі без хрестів… – зітхнула баба, змахнувши краєчком хустини раптову непрохану сльозу». 

«Він [Стефан] давно навчився цінувати тишу понад будь-яку правду. Бо правда, як він казав, – у кожного своя, а мир між людьми – один».

«Поки  господарі в окопах, поки труни розвозять по містах і селах, поки мами молитвами тримають небо – земля, поза спинами солдатів, помаленьку переходить у ті ж самі загребущі руки».

«– Бо очі відкрилися, побачили, де та правда. Що то за війна, коли по ворогу стріляти забороняють? Усю нашу зброю й, навіть, ядерну, позабирали, а тепер дають, як в церкві причастя».

«– Ми вже таке проходили. Їздили «чорні воронки», з ліжок людей витягували. Хоч зараз до хати ще не лізуть». 

«Як можна розкопувати могили й думати, що з них виросте правда, а не нова ненависть? Минуле, коли його ворушать не з любові, ніколи не лікує – воно тільки калічить».

«Марина передихнула. І вже не з гніву – з внутрішнього зламу сказала: – Виходить просто  –  всі винні – ніхто не винен. А значить, усе можна повторювати знову й знову. І це лякає мене ще більше». 

«Марина дивилася то на Раїнку, то на поляків. Усі вони такі чемні, такі ввічливі, такі чисті. Прийшли копати їхні рани. На зраненій землі. Хто ж це перед нею? Друзі?»

«Розрита тиша», з її відвертою називною алюзією до Шевченкової «Розритої могили», де підноситься тема пам᾿ятливості й національного самоусвідомлення, є вдалою спробою довести «безперспективність» політично епатованого буттєвого непорозуміння. Не менше в ній важить й арґументація наративно-історійна, образно-художня, чого, зважаючи на читачеву спрагу власних відкриттів, торкаюся злегка. А все ж «попереджаю» про сюжетну вивіреність і композиційну насиченість твору, характерність його дійових осіб, жвавість діалогів, доречну афористичність завваг і висновків, своєрідну естетизацію, метафоризацію оповіді. Читаючи, відчуваєш, як текст, перемагаючи поодинокі й доступні ще редактору надмірності чи недостатності, перевисання то до полемічного трактату, то до адресованої жіноцтву новелістики, то до темпераментної п᾿єси, поволі набирає життєвої розмаїтості й романного засягу (романом стане вже після виходу в світ). Він правдиво живий і тим цікавий.