Re:цензії
На межі нового народження
Роксолана Жаркова. Розсипані кордони. Львів: Видавництво Старого Лева, 2024. - 160 с.
«Розсипані кордони» - це книжка, у якій війна присутня не як хроніка подій, а як внутрішній злам людської душі. Тут не настільки виражений сюжет, натомість є тиша, паузи, недомовленість. Саме в цій тиші чутно, як розсипаються кордони: географічні, тілесні, психологічні…
Роксолана Жаркова уважна до дрібниць: погляду, руху руки, випадкової фрази. Авторка працює з крихкими «матеріалами» - пам’яттю, страхом, любов’ю, самотністю. Її героїні живуть на межі втрати - дому, близьких, звичного світу. Але водночас її жінки перебувають на межі нового народження, становлення, самопізнання. У цих текстах жінка постає як носійка досвіду, що зберігає, осмислює, трансформує біль.
«І почнеться дивний процес збліднення, стирання, зникання, минання її самої. А поки що вона прокидається ще тією майже рудезною і майже бездомною Мариною, заглядаючи у чорні роти розетки, аби почути якісь обурливі докори в голосі мами, якої тут нема, якої і там нема, за стіною».
Назва книжки дуже точна: кордони тут не просто руйнуються - вони розсипаються на дрібні уламки, які неможливо скласти знову. Розсипається відчуття безпеки, усталені ролі, навіть власне «я». Та з цих уламків поступово вибудовується нова особистість - менш наївна, більш духовно зріла.
Стиль Жаркової - виразний, стриманий, без пафосу. Текст не змушує нас співчувати, він вчить нас довіряти. І саме ця довіра створює простір для співпереживання. Читаючи, ловиш себе на тому, що ніби входиш у чужі кімнати, де ще зберігається запах життя, яке колись було звичним. Кожен текст - це окремий фрагмент великої мозаїки травматичного досвіду війни. Особливо вражає те, як авторка говорить про тіло - як про територію, на якій теж точиться боротьба. Тіло пам’ятає страх, фіксує біль, вчиться знову довіряти світові.
«Наташа намагається ковтнути слину, ковтнути страх, природно в’язкий, надто людський і смертний. Роздивляється зусібіч, ніби бачить це місто вперше, розглядає всі його рівності й опуклості, усі гладкі й рифлені поверхні. Місто вже не дихає своїми біло-червоними трубами, давно нічого не їсть і не п’є. Ріка сохне й зникає з мапи; заводи, ніби могильники, ховають під собою минуле; в укриття давно ніхто не забігає. Через інформаційний катетер місту вводять якусь рідину лікувальної майже-правди, що ось-ось, ще трохи - і все відбудуємо».
«Розсипані кордони» не дають швидкого катарсису. Це не історія про героїчне подолання, а радше про повільне прийняття обставин і тихе зростання душі всупереч довколишній руйнації. Після прочитання залишається відчуття, ніби текст продовжує жити у вашому серці, ставлячи запитання, на які не можна відповісти одразу.
«Та ми з тобою чомусь боїмося думати про звикання, уявляти, що ми з нею звикнемо робити це швидко й безболісно. Стрибати й ламати собі кістки. Перестрибувати кордони: щоразу вищий стрибок, щоразу натягнутіші сухожилля».
Це книжка, яку варто читати неквапливо, з олівцем. І, можливо, саме тому вона така важлива: бо допомагає побачити в розсипаних кордонах не лише втрату, а й можливість нового способу існування, нового способу осмислення буття.
Додаткові матеріали
- Лютий, який досі триває
- Світло, що не згасає у темряві (різдвяна проза, яка лікує)
- У парадигмі непроминальної п’ятсолітньої історії
- Архітектура травми: як заповнити «Її порожні місця»
- Війна, яка стосується кожного
- Слово його вивершується, сіється, плодоносить…
- Чи краще озирнутися й не мовчати?
- Часоплину течія
- Зізнання у любові… допоки є час
- Відсвіт «Пекторалі любові» у контексті воєнних реалій