Re:цензії

Єднатися довкола Великодня — таким палким і щирим бажанням просякнутий збірник «Цей Великий день», упорядником якої є Олександр Козинець. Двадцять дев’ять авторів об’єдналося під однією обкладинкою, щоб говорити і творити світло Великодня через слово.

Ниткою поколінь тягнеться це свято століттями, нагадуючи, що основний скарб — всередині тебе. І потрібно його примножувати! Той скарб — радість. Внутрішня, глибока, справжня світла радість, якою дихає серце, оновлене Великоднем. 

Упорядник видання Олександр Козинець пише у передмові: «Разом із Воскресінням Господнім приходить несподівана внутрішня радість, яку ми частково розгубили після Різдва. Радість, яка нагадує: дива не зникли, вони просто стали тихішими. Сила роду нікуди не поділася — вона огортає, навіть якщо ми далеко одне від одного чи забуваємо роду подякувати. Традиції єднають, стають основою, тримають наші крила — крила любові, легкості й радості». 

Важливо не розгубити світло! Коли ранковий пронизливий вітер, що часто гасить світло Великодньої свічки, яка ледь-ледь визирає з кошика з-під строкатого розмаїття святкових смаколиків, але її полум’я ясне і чисте, здатне освітити шлях додому, шлях від обстрілів до затишного, хоч і холодного, окопу, шлях до храму, шлях до переміни, шлях до вічності. Коли є щось сильніше від вітру, що пробирає до кісток — світло любові. 

«Іноді мені здається, що Великдень — це не лише про Воскресіння, а про здатність не розгубити світло, — продовжує Олександр Козинець, — тримати нитку, яка тягнеться від бабусиних рук до маминих, а від них — до мене, далі — нашим дітям, і так далі — в майбутнє. Поки ми здатні зібратися разом, запалити свічку, битися жартома яйцями й усміхатися одне одному, вона не обірветься. Вірю в це й підтримую нитку свого роду».

Великдень — це оновлення душі. І нехай ти герой, який втрачає найцінніше — свого побратима, як персонаж із твору Тетяни Брукс «Великдень у сірій зоні», та попри все виносить зі свого побитого і пораненого світу краплю світла. Чи може, ти мати донечки, яка не дочекалась її весілля, тепер же має класти рідну дитину у сиру землю, як у творі Андрія Павловського «Великдень, який не настав», тоді пам’ятай: якщо ти обираєш любов, будь готова йти до кінця! 

Якщо ти обираєш любов, то маєш йти назустріч! Назустріч тим, хто цього потребує — як Влад і Дарина з оповідання Микити Лукаша «Ве́лик-день» — мчать на своїх двоколісних друзях, щоб принести крихту затишку у дім своєї підопічної пані Марії. Чи може, ти дружина військового, яка поспішає, щоб зустріти коханого на вокзалі? (Тетяна Мороз «Наш перший Великдень удвох») Бо той, хто відкриває серце для Бога, завжди віднаходить його і в людях! І нехай буденні клопоти заслонили тебе від святкового дійства приготування Великоднього кошика, випікання пасок, фарбування яєць, пам’ятай: диво здатне торкнутись навіть заскорузлого серця (Оксамитка Блажевська «Вогонь на Великдень»). І нехай ти лише зламана іграшка, персонаж із твору Сергія Храпчука «Як ми з татом світ лагодили», Бог явиться до тебе як Великий Реставратор — Митець, який безмежно любить Свої творіння й знає справжню ціну кожного з нас.

Шлях додому — це поворот: від смерті до життя, від надії до справжнього Воскресіння. І коли з тобою стається диво, як і в однойменному творі Руслани Ференцюк, ти більше ніколи не пустиш зневіру у своє серце!

Вдома… Яке то велике, глибоке і справжнє поняття… Навіть коли ти за тисячі кілометрів від населеного пункту, який звик називати домівкою, опиняєшся просто на рідній землі, бо справжній дім — у серці. І коли тебе оповиває пелена спогадів про рідне, мов дим з евакуаційного потягу в оповіданні Ангеліни Олійник «Світло переможе», ти чітко усвідомлюєш, що є щось непереможне і рятівне з-поміж усього земного мороку — надія, яка гріє душу і вирятовує тебе з безодні відчаю, невпевненості і страху. Бо немає нічого теплішого за рідну домівку, що дихає традиціями твого народу, твоєї неньки, твоєї Батьківщини. І ти готовий самотужки пройти той шлях додому, щоб, мов кінематографічну стрічку, відмотати уривки з пам’яті про напрочуд рідне… ледь не магічне святкування Великодня. Героїня оповідання Наталії Степанчук чекає чоловіка з війни. Чекання — то завжди безсонні ночі, тремтіння в руках, у голосі, у серці, та найзворушливішою стає мить зустрічі, яка дарує твоїй душі жадане облегшення. Бо той, хто прямує додому, завжди віднаходить щось більше — дім для серця, себто кохання (Марія Солтис-Смирнова «Дорога додому»). 

Великдень — це зустріч двох заповітів. Зустріч зі своїм минулим, яке не відпускає, героїню оповідання Юлії Перегуди «Італійська історія» прокладає міст між наївною підлітковою закоханістю і справжньою зворушливою історією кохання двох дорослих людей, які здатні боротися за своє щастя. 

Великдень — це зв’язок між поколіннями. Так, у творі Ганни Коназюк «Великодні Баби» жінки стають оберегом цілого роду, його благословенням, його міццю і силою, мужністю і відвагою, цілістю і незламністю. «Великдень для жінки був найбільшим святом, бо ж це надія на спасіння й на зустріч колись із коханим», — пояснює авторка. 

Так само і в оповіданні Уляни Біланюк звичайна телефонна розмова стає містком зустрічі для усієї родини. А ще часто містком єднання у книзі виступає Великодній кошик. Так, у творі «Реліквія» Тетяни Іваніцької-Дячун він пережив багато лихоліть, але вистояв.

То у чому секрет нашої незламності? У молитві, що будитиме нас до світанку, як в оповіданні Вогнекрила «Мамині ластівки». У щедрості, що наповнюватиме серце світлом надії, як в оповіданні Раїси Плотникової «Миколай Угодник квартирує». У дитячій наївності, яка єднатиме серця, незалежно від нашого походження, національності чи раси, бо всі ми діти Божі (Сергій Савченко «Од Пасці»). У наполегливості, своєрідній настирливості, що не дасть зламатися чи впасти духом (Тетяна Белімова «Волонтер заїде о п’ятій»). У творчості, що, мов вогник, запалює серця світлом (Ганна Должек «Щастя святкових клопотів»). У духовній стійкості, що триматиме весь рід укупі (Павло Пантелеєнко «Писанка сорока клинців»). У здатності дарувати життя, бо не тільки Різдво про народження, а й Великдень про Воскресіння й переродження (Світлана Костюк «Пересадка»). У правді, бо правда нас визволить, адже зв’язок — це не тільки обійми і зустрічі, а й рідний голос (Сергій Грифон «Голоси біля ліжка»). У довірі, що той великий день таки настане і це буде не просто Великдень, а свято нашої перемоги.

Великдень скоро! Одягнімо свої серця у чекання, закутаймо душі від вітру у вогник надії і чекаймо змін. А ще обов’язково читаймо, і хай «Цей Великий день», не пройде повз того, хто хоче відчути його всім серцем!