Re:цензії

Роман Нелі Романовської «Рятуючи Єву» — це не просто художній текст про війну. Це свідчення, внутрішній документ часу, що фіксує момент крайнього зла, ненависті. водночас —  письменниця показує, чому так важливо берегти людяність у своєму серці навіть у найтрагічніші моменти життя, коли навколо відчай, страх та смерть. Читання цієї книги потребує внутрішньої готовності: вона важка емоційно, деякі сторінки та спогади героїні особливо сумні, але саме тому необхідно читати цю книгу кожному, щоб розуміти як саме можна пережити травму і знайти новий сенс життя, якщо втратив близьких людей.

В центрі оповіді — Єва Шелест, вагітна жінка, яка разом з іншими мешканцями змушена ховатися в підвалі окупованої Бучі. Простір підвалу стає ключовим символом книги: це  місце, де люди ховаються в надії врятувати своє життя. Тут зникають звичні ролі, немає розуміння чи виживеш ти завтра,  залишається лише страх, хвилювання за ненароджену дитину, інстинкт виживання і постійне очікування небезпеки.

Одна з головних тем книги — беззахисність цивільних перед жорстокістю окупантів - загарбників. Авторка не прагне ефектності чи гучних сцен, але через деталі щоденного життя під окупацією показує масштаб трагедії. Відсутність світла, води, інформації, неможливість вийти назовні, постійна загроза обстрілів і принижень — усе це створює атмосферу тотальної несвободи. Людина позбавлена права на вибір, а саме життя зведене до мінімуму.

Важливою проблематикою тексту є дегуманізація, яку несуть окупанти. У книзі чітко проступає контраст між українськими цивільними, які намагаються підтримувати одне одного, і тими, хто прийшов із війною. Знущання, страх, свавілля — це не випадкові прояви, а система, у якій людське життя не має цінності. Саме тому «Рятуючи Єву» — не лише про одну жінку і не лише про Бучу, а про механізм війни, спрямований на злам людської гідності.

Тема материнства варта особливої уваги в тексті. Вагітність Єви надає історії особливої напруги. Вона думає не тільки про власне виживання, а й про життя дитини, яка ще не народилася, але вже опинилася в епіцентрі війни. Це загострює питання відповідальності, страху і надії. Дитина в утробі стає символом майбутнього, яке окупанти намагаються знищити, але яке все одно проростає крізь темряву.

Книга також свідчить про внутрішній опір. Навіть у підвалі, навіть у повній безпорадності, люди намагаються зберегти волю до життя нормальності: підтримати словом, поділитися їжею, зберегти здоровий глузд. Цей тихий, непомітний опір є не менш важливим, ніж збройний. Він доводить, що окупація може захопити територію, але не здатна повністю знищити людяність. Важливо, що читач знайде в тексті книги й офіційні статистичні дані від представників української влади щодо закатованих російськими військовими цивільних українців у місті Буча. В процесі читання тексту відчуваєш надмірну емпатію авторки до внутрішньо переміщених осіб зі сходу України, які втратили все внаслідок цієї жахливої війни, але чи ставила собі авторка справедливе питання-твердження про те, що якби на сході, півдні нашої країни люди більше говорили українською мовою, то в російського кривавого диктатора – військового злочинця, мабуть, не було б причин здійснювати повномасштабне вторгнення в Україну, під приводом «захисту» російськомовних громадян України?. Звісно, тепер, коли війна триває і невідомо коли завершиться, таке питання є радше риторичним.

Актуальність «Рятуючи Єву» сьогодні є беззаперечною. В умовах, коли війна триває, а злочини проти цивільного населення намагаються знецінити, забути або перекрутити, такі книги виконують функцію пам’яті. Вони не дозволяють перетворити трагедію на суху статистику. Це текст, що спонукає не уникати жахливої дійсності в Україні, в якій живемо усі ми зараз не спрощувати й не звикати до війни.

«Рятуючи Єву» — це перевірка на людяність і для героїв книги, і для читача. Вона ставить запитання без простих відповідей: як залишитися людиною в нелюдських умовах, що означає відповідальність за інше життя і чому пам’ять є формою спротиву. По суті, це книга рефлексій та спогадів про перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну, коли кожен робив свій вибір – виїхати з України чи залишитися вдома. В процесі читання дуже відчувається довіра авторки до Господа. Саме Його Світло дає надію у найтемніші моменти.