Re:цензії

Світлої пам’яті  Олесь Лупій (28 березня  1938 р. – 14 серпня 2022 р.), який жив словом, творячи поезію, прозу, кіносценарії, володів при цьому і  дивовижним даром  людяності. Якими б суворими не були іспити долі, він, не нарікаючи, торував свій земний шлях, не замикаючись у собі,  безкорисливо простягаючи руку допомоги побратимам і  посестрам. При цьому, які б правила не диктувала політична  й ідеологічна  кон’юнктура,  докладав  усіх можливих зусиль, аби зберегти Спілку письменників, не лише як творчу спільноту, але структуру, що, пропри вимушену  початкову декларованість  залежності від  окупаційної владної  системи, стала українським  державотворчим чинником.  Про те, ким був і залишаться у слові, Олесь Лупій, удостоєний  Шевченківської премії (відзнаки лауреата отримав  із рук Олеся Гончара), той, хто мусив нерідко й  жертвувати  власною творчістю, віддаючи максимум енергії Спілці, де  свого часу обіймав посади і першого заступника Голови, й Секретаря, йдеться у книзі «Незнищенний вічний рух». Вона   побачила світ передовсім завдяки   ініціативі та зусиллям трьох найрідніших для  письменника   людей: дружини Лесі Степанівни та  синів  Богдана і Ярослава. Назвою стала цитата з останньої  строфи його вірша  «Вічний рух»: 

Мабуть, інакша наша доля,

Для того нам і даний дух:

Краса всесвітнього роздолля

І незнищенний вічний рух. 

У цій ошатній, дбайливо виданій книзі  - три розділи: «Мовою світлин», «Свята ідея триєдина: народ, родина, Україна» (спогади про письменника) та «Рідної мови душа» (добірка  найбільш  промовистих  віршів, написах Олесем Лупієм). Під рубрикою «З останній поезій» - створене митцем наприкінці життєвого шляху, «Бібліографія» - бібліографічна   довідка, перелік творів майстра слова  та літератури про його творчість. А розпочинається «Незнищенний вічний рух» статтею «Три брати, три долі» Лариси Бондаренко (Лупій). У цій публікації дружини письменника  - екскурс    у життєписи синів Василя та Парасковії Лупіїв із села Нова Кам’янка на Львівщині, які «народились у різних десятиліттях: Григорій – 1928-го, Олесь – 1938-го, а Ярослав – 1947-го». Як далі йдеться у вступній статті, «природа начебто зумисне спланувала так, аби згодом старший за віком допомагав молодшому».  

Вочевидь,  також не випадково упорядники «Незнищенного вічного  руху»  першим розділом нумерують «Мовою світлин». Адже, як свого часу резюмував літературознавець, професор Юрій Луцький («На перехресті»), «фотокамера – найбільш об’єктивний  свідок  подій». Тут,  у знімках  з особистого архіву письменника, попри чорно-білі параметри, - барвистий літопис, де назавше закарбовані   найближчі (кровно і духовно) люди, зафіксовані несподівані миттєвості, які неспроможний зітерти час (навіть попри невмолимий фатум). Цей розділ, що розпочинається репродукціями фотографій  матері й батька, завершується  світлинами «На мітингу демократичних сил біля пам’ятника  Тарасові Шевченку в Києві, 21 серпня 2011 року» (фото Лесі Лупій), де на передньому  плані – Олесь Васильович, та «Виставка  творів до 80-річчя Олеся Лупія у Спілці письменників України. Березень 1018 р.». До речі, особисту шевченкіану письменника започатковує світлина, датована 9 березня 1958 року, коли він виступає біля  столичного пам’ятника   Кобзареві. Як зазначає у своїх спогадах «Вдивляючись у давні фотографії»  літературознавець, поет і перекладач,  дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка Микола Ільницький, для нього  саме завдяки фотографіям  ожили спогади, оскільки «часто напівзабута деталь збуджує цілий каскад асоціацій, відновлює цілісну картину».  

 Кожен із авторів спогадів про Олеся Лупія, розмірковувань про його життя і творчість, про тенета  часу, в яких  судилися бути, по-своєму творить збірний образ цього незламного життєлюба, дивовижно  щирого у слові та чині.  У цьому сенсі захоплено й лаконічно  висловлюється  передовсім Петро Перебийніс («Зоряна душа чарівника»). «Думаю про Олеся Лупія, - пише він. – І в уяві постає його приязне, доброзичливе обличчя. Це диво якесь. Лупія неможливо   було уявити сердитим. Навіть каторжна посада відповідального секретаря правління Спілки письменників  нічого в ньому не змінила. Завжди врівноважений і по-галицькому пунктуальний, Олесь просто вражав нас пильною увагою до найменшої  дрібниці… Усіх нас дивувало органічне поєднання в особі Олеся Лупія громадської діловитості і надзвичайної творчої потуги… Якби можна було роздобути і систематизувати все написане чудодійною  рукою Шевченківського лавреата  Олеся Лупія – вийшло б істинно космічне зібрання творів цього чарівника живого слова».

Особливо зворушливо згадує про побратима  академік, директор Інституту літературу ім. Т. Г. Шевченка Микола Жулинський, якого познайомив з Олесем Лупієм «волинський фронда-інтелектуал Пак-Покальчук» (світлої пам’яті Юрко Покальчук).  Він розповідає і про київські зустрічі, і про спільні мандрівки Луцьком. Зокрема й 1991-го, коли в письменницькому   товаристві крокував  вулицею Лесі Українки недавно обраний  головою Львівської облради В’ячеслав Чорновіл. Тоді  Олесь Лупій розповів Миколі  Жулинському про те, як, бувши  десятикласником,  навчався  в першій міській  школі, де «українську мову і літературу викладала мати Оксани Забужко».  А відтак «уперше відкрився як поет  на засіданні студії  обласного літературного об’єднання при газеті  «Радянська  Волинь», як познайомився з головою літоб’єднання  Миколою Олійником, із студентами Луцького педінституту ім. Лесі Українки, зокрема з поетом Олександром Богачуком, як опублікував перші свої вірші в Луцькій районній газеті, а згодом і в обласній «Радянській Волині»», згодом показав  рукою  на будівлю медучилища, де довелося навчатися перед вступом до Київського університету.  Пишучи про спілкування впродовж останніх 5 – 7 років, Микола Жулинський зазначає: «Згадую його тихий, спокійний голос, думаю про нього,  митця, який переборов страх  перед цим злом, яке так нещадно нищило і роз’їдало  український народ. Так, Олесь Лупій не протестував визивно,  не бунтував прилюдно проти тоталітарної системи, а намагався свій внутрішній спротив, своє творче «Я» висловити, оприлюднити й ствердити своїм художнім словом, своєю громадянською позицією». Тож, як наголошує Михайло Наєнко, також, як і двоє попередніх авторів спогадів, Шевченківський лауреат, «життя і творчість Олеся Васильовича Лупія залишиться яскравою сторінкою в українській літературі, служитимуть вдячним прикладом виховання любові до Слова, зміцнення духу високого українського патріотизму». 

В есеї «Моральний авторитет» Ніна Гнатюк наголошує: «Олесь Лупій, видатний майстер, тонко відчував час, знав ціну слова, усвідомлював, яку роль відграють література, мистецтво у побудові молодої незалежної держави, формуванні духовного   світу її громадян. Він, як ніхто, умів писати програмні документи, звернення, відозви, мав дар знаходити спільну  мову  з працівниками Міністерства  культури, Адміністрації Президента. Тодішній голова НСПУ Володимир Яворівський  здебільшого був зайнятий роботою у парламенті, фракції «Батьківщина». Другий заступник Петро Осадчук, народний депутат попередніх скликань, ведучий радіопрограми «Культура», теж був зайнятий громадськими клопотами. Тому вся рутинна  паперова робота  в секретаріаті Спілки випадала на Олеся Васильовича, а також на нас з  Миколою Семенюком, заступником відповідального  секретаря. Але ніхто не чув  скарг від Олеся Васильовича, що доводиться сидіти у Спілці вечорами, у вихідні, віддавати розв´язанню чужих проблем той час, що пішов би на власну творчість, зміцнення здоров’я, відпочинок з родиною. Усміхнений, людяний, уважний і доброзичливий, Олесь Лупій за потреби міг проявити характер, постояти за правду». Зокрема, письменниця  розповідає про засідання ради Спілки 10 грудня 2002 року, коли «О. Лупій   різко розкритикував голову  НСПУ, народного депутата Володимира Яворівського за те, що він разом зі спілчанським юристом, не радячись ні з ким, не враховуючи всі можливі ризики, здають в оренду  спілчанські приміщення на власний розсуд, що може призвести до їх втрати (так сталося з «Енеєм»). Цей виступ став водночас  заявою на звільнення з  посади заступника. Але у критичну мить, коли над НСПУ нависла загроза, «Олесь Васильович  кинув усе і з головою  поринув у вир боротьби – підтримав команду Яворівського, зробив усе можливе для збереження Спілки, її приміщення».

Поет і прозаїк Леонід Горлач, лауреат  Національної премії  імені Тараса Шевченка, згадує, що «зберегти саму творчу Спілку було ой як нелегко. І серед тих, хто був завжди на видноті, хто не зрадив кращих попередників, які носили не себе в Україні, а Україну в собі, був і Олесь Лупій».  У цьому ж ракурсі прозаїк, есеїст В’ячеслав Медвідь (теж Шевченківський лауреат) акцентує, що «одна з публікацій Олеся Васильовича у пресі того 2004 року була озаголовлена так: «Треба усе робити, аби зберегти Спілку»; і цієї настанови він повсякчас дотримувався у своїй діяльності як працівник апарату НСПУ, як письменник, громадянин, патріот».  А поет, літературознавець, публіцист Михайло Василенко, пригадуючи, «як   керівники видавництва «Молодь» завернули художнє оформлення поетичної збірки Олеся Васильовича, бо там з’явилися жовто-сині барви», резюмує: «Все в нім (О. Лупієві – В. В.) скромне, делікатне, носив у собі непоказну простоту, мав такт і смак – ставне й істинне, наша українська непідробна генетична врода, правда й затятість». «Говорив Олесь Васильович завжди спокійно, навіть трохи притишено (я взагалі жодного разу не чув, щоб він хоч би з якогось приводу  підвищив голос), - згадує поет, прозаїк і драматург Валерій Герасимчук. – Але разом з тим твердо і переконливо там, де треба було обстояти інтереси Спілки чи долю окремо взятої людини… Олесь Васильович, скільки я його пам’ятаю,  завжди так уважно стежив за літературним процесом і вболівав за всю українську літературу». Як наголошує поет і літературознавець Василь Загороднюк, розмірковуючи про харизму,  «в Олеся Лупія, як на мене, вона своєрідна.  Скромний, інтелігентний чоловік. Та якась внутрішня сила крилася в ньому. Її головний стрижень – любов до України».  

Поетеса, заслужена вчителька України  Ніна Горик у своїх спогадах-роздумах «Назавжди зріднився з Волинню», нагадуючи, що «Луцьк на кілька років став прихистком для Олександра, який увійшов у літературу з лагідним  іменем Олесь Лупій», наголошує: «Таким же лагідним і делікатним він був на вдачу. Його людяність приваблювала, а тонкі поетичні  струни, пронизані любов’ю до України, її історії, героїв та краси природи, пробуджували в читачів високі почуття». Вона запропонувала також відгук Олеся Лупія про перебування на Волині в серпні 2011 року під час літературно-мистецького свята «Лісова пісня», опублікований раніше в альманасі «Світязь».  Зокрема у цій публікації Олесь Лупій згадував про свої відвідини Колодяжного  ще 1955 року в товаристві старшого брата Григорія та його дружини: «Була весна, і розкішний сад у маєтку Косачів божественно палахкотів у буйному цвітінні. Я стояв, як     зачарований, біля білого будиночка Лесі і в шумі дерев намагався почути голос поетеси, який колись тут насправді звучав. Невдовзі після повернення до Луцька я написав вірша «Лесі Українці», який був надрукований у першій моїй поетичній  збірці  «Вінки юності». Згодом я написав  ще немало віршів і цикл сонетів, причину появи яких можу пояснити тільки намаганням відгадати хоча б часточку утаємниченості Волинського краю, його непростої історії, дивовижі традицій і культури». А прозаїк і публіцист Ярослав Стех із Торонто резюмує: «Олесь  Лупій  завжди був цілеспрямованою, наполегливою і водночас надзвичайно вразливою людиною. Все життя він тяжко переживав страшну трагедію своєї родини і комуністичне поневолення України. Все це вбивчо впливало на його підірване ще в дитинстві здоров’я.  Особливо руйнівними стали події  в Україні останнього десятиліття. З  болем  і розпачем він переживав злочинну агресію путінських орд. І врешті його зболене серце не витримало – 14 серпня 2022 року зупинилося… Проте усе його життя, його твори завжди працюватимуть на Україну, на формування в людських душах гуманістичного й особливо національно-патріотичного начала». 

Серед тих, чиї  спогади опубліковані в «Незнищенному вічному русі», - й Михайло Литвинець, Василь Бондар, Василь Неволов, Анатолій Глущак, Галина Гримич, В’ячеслав Малець,  Петро Засенко, Анатолій Кичинський, Сергій Борщевський, Михайло Василенко, Олександр Божко, Олександр Шугай, Олександр Вертіль, Ігор Гургула, Олег Князенко-Коломієць, Марія Людкевич, Ярослава Нурко-Матвіїшин. Тут  також передрук статті Оксани Журавки  «Повстанська поезія Олеся Лупія у відгуках читачів»  у газеті «Шлях Перемоги» та  інформації «Чорний список» зі спогадів Володимира Бровченка  «Вікнина».

Відповідаючи на запитання Василя Марусика у квітні 1008-го (під час інтерв’ю з циклу «Українські письменники») щодо найголовнішої чи найпам’ятнішої події, що суттєво вплинула на все подальше життя, Олесь Лупій скаже: «Моя втеча під час вивезення до Сибіру, мабуть, і є трагічна, і визначальна подія. Сталося так, що наш тато сам підвів мене до комори і пошепки сказав, аби я непомітно вийшов на город, а потім борозною між високими   житами втікав до сусіднього села, де жила наша тітка Марія. Тато сказав втікати, бо там, у Сибіру, всі загинемо, а мені не хотілося загинути, я хотів ще жити. Коли я відбіг на метрів сто, почув вигук солдата: «Стой, пацан!» Виявилося, що в саду  на дереві сидів емгебіст і ласував нашими вишнями (було літо, липень місяць). Побачивши мене, він зіскочив  на землю і вистрілив. Я злякався, упав, але щось підказувало мені не повертатися, не боятися, і я побіг далі… Так я і врятувався. Якби повернувся, доля моя була б іншою, і не тільки тому, що довелося б побути на засланні в Сибіру». Відтак, осягаючи у поетичному слові  прожите й пережите, він констатуватиме:  

Життя – це мить, єдина мить.

Лови її і бережи («Єдина мить»). Ця максима-самонастанова – не лише і не стільки  перегук із «лови летючу мить життя» Олександра Олеся («Чари ночі»), а й передовсім -  усвідомлення власної місії, аби зуміти, як  в однойменному вірші, «сказати все». Щоб, посилаючись на Богдана-Ігоря Антонича, навіть у найскрутніший час    залишатися оптимістом: «Ніщо не знищить нас повік» («Незнищенність»). 

Олесь Лупій, якому вдавалося «чути мелодію слова» («Рідної  мови душа»), залишався вірним покликанню, бувши  серед тих, «хто возвеличував любов У мить  життя останню» («Українським поетам ХХ сторіччя»), не сумнівався, що  «не можуть проминути Сердечна вірність і любов» («Літа, літа…»).  Адже, як наголошував світлої пам’яті  літературознавець Орест Сливинський, промовляючи на літературному вечорі з нагоди 60-річчя Олеся Лупія (частину цього виступу під назвою «Імпульси душі» вміщено в книзі «Незнищенний вічний рух»), «абсолютно все тематично-естетичне зацікавлення Олеся Лупія зводиться до того осердя, яке іменується одним словом – Україна. Вона в його романах, драматичних поемах, ліричних віршах від найдавніших епох і по наш час».  

Під час  однієї з розмов із автором цих рядків (під назвою «Олесь Лупій: «Хоче хтось чи ні, житі Україні»»  її опубліковано в збірнику есеїв і діалогів «Карб єдиної дороги» 2008 року  луцьким видавництвом «Терен»), висловлюючись щодо багатогранності своєї творчості,  майстер слова  зізнавався: «Особливо про це й не замислювався. Певне, годі все це пояснити з прагматичного погляду, очевидно, то певна природна заданість.  А ще – відчуття обов’язку перед родиною, нацією – сказати правду про нашу історію, про незнищенність українства, дивовижну потугу характерів». І це йому, попри всі перипетії сюжету  долі, сповна вдалося. Тож і нині, коли триває  екзистенційна війна до «останнього українця» (про що відверто заявив кремлівський зверхник), слово Олеся Лупія не дозволяє сумніватися в неминучості, попри неймовірні жертви, торжества історичної справедливості, доленосної перемоги  Богом береженої України.