Re:цензії

Зазвичай у попкультурі його часто поміщають в одному ряду з іншою «нечистю» - Дракулою, вовкулаками, привидами з похмурих замків. Численні екранізації, які часом доволі далеко відходять від літературного джерела спотворили й багато в чому примітивізували як ідеї так, і сюжетну основу роману Мері Шеллі. Хай там як «бренд Франкенштейна», хай і в комерціалізованому, спрощеному вигляді, не сходить з перших місць жахорейтингів уже понад двісті років.

В чому таємниця популярності історії Франкенштейна, чому про неї й досі знімають нові фільми, в тому числі анімаційні, ставлять театральні постановки? Можливо, багатьох захоплює депресивна атмосфера, жахи і жахливе як таке, таємниця знедолених героїв. Хоча якщо уважно читати роман, то побачимо, що класичної готики та жахів там якраз не так уже й багато: божевільний вчений, який у похмурому замку під гуркіт грому уловлює спеціальними приладами надвисоку напругу розрядів блискавки для оживлення зшитої з частин трупів Істоти – це скоріше екранна картина, аніж літературна. В романі немає ані подробиць оживлення, ані докладних описів самої Істоти. Тому, доречніше, очевидно, вести мову не про готичний роман, а про трагедію. Трагічне бачимо як у лінії Віктора Франкенштейна – Істоти, безвиході, в яку власними діями загнав Віктор себе та творіння, а також у низці смертей безневинних жертв, яких можна було уникнути, якби не вчинки безвідповідального протагоніста. Тут, напевно, й треба шукати корені інтересу до цього твору та його персонажів. 

У біографії самої Мері Шеллі тема безглуздості смерті близьких людей, яку бачимо у «Франкенштейні», також присутня. Її мати помирає у тридцять вісім років за десять днів після народження Мері. У 1815-1816 роках, незадовго перед написанням роману, помирає півторамісячна донька Мері, її зведена сестра наклала на себе руки, а перша дружина Персі Шеллі, чоловіка Мері, втопилася. В 1818-му, році видання роману, помирає однорічна донька Клара, у наступному році йде з життя її малолітній син Вільям. А в 1822 році Мері взагалі ледь не померла через викидень; Персі потонув за місяць до того, як йому виповнилося тридцять. Звичайно, усі ці події не могли не здійснити певного впливу як на саму письменницю, так і на її творчість.

Іншим фактором впливу на світогляд та творчий стиль Мері Шеллі були люди з її найближчого оточення. Батько, Вільям Ґодвін, - англійський журналіст, якого вважають одним із засновників анархізму. Мати Мері Шеллі – Мері Волстонкрафт, була відомою феміністкою, що було доволі незвично як на той час. Її чоловіком став поет Персі Біші Шеллі, що на момент знайомства з Мері був одруженим (обоє закоханих відкидали загальноприйняті умовності щодо шлюбу); був відомим як автор скандального памфлету «Необхідність атеїзму» (1811), учасник визвольного руху ірландців та захисник прав робітників. Подружжя товаришувало з прогресивним лордом Джорджем Ноелем Гордоном Байроном та його лікарем і письменником Джоном Полідорі. Останній, до речі, вважається одним із засновників літератури про вампірів, його перу належить оповідання «Вампір» (1819). Сам роман з’явився як результат змагання по написанню кращого жаского літературного твору між Мері, Персі, Байроном та Джоном Полідорі. Сон Мері й став основою майбутньої книги.

При аналізі будь-якого літературного твору необхідно враховувати час його написання. Якщо ж говорити про початок ХІХ століття, то тут, очевидно, треба враховувати такі основні фактори – спадок епохи Просвітництва, розвиток науки і техніки, промислова революція, урбанізація та романтизм як реакція на нові реалії життя. У цей час видатний англійський хімік (саме з вивчення хімії розпочинає свій науковий шлях Віктор Франкенштейн) Джон Дальтон обґрунтовує атомарну теорію будови речовини (1805), через століття вона стає загальновизнаною. На початку позаминулого століття німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель створює свою ідеалістичну діалектику – вершину німецької класичної філософії, ця філософська система здійснила справжній прорив у розумінні явищ природи та суспільства, зробила значний вплив на пізніших матеріалістів Людвіга Фейєрбаха та Карла Маркса. Раціоналізм і матеріалізм все більше проникають у масову свідомість. У економічній вигоді прибутку чи роботі парового двигуна годі шукати чогось надприродного, світ помалу позбувався таємничої завіси, чи не все починає піддаватися сумніву. Наука, як найвища форма суспільної свідомості, а з нею й технологія, її дітище, змінюють добу античної філософічності та середньовічної релігійності.

Для романтика, сучасника Мері Шеллі Ернста Теодора Амадея Гофмана («Золотий горнець», 1814; «Крихітка Цахес, на прізвисько Цинобер», 1819) раціоналізм епохи Просвітництва та матеріалізм, бодай на обивательському рівні, є предметом висміювання та остракізму. Природа для нього сакральний храм, сповнений незвіданими сутностями. Досліди та дослідження для Гофмана є справжнім святотатством. У «Франкенштейні» ж бачимо радикально інше бачення природи: це лабораторія, де все пізнаване й досліджуване. Для Віктора життя і смерть є діалектичними протилежностями, що навіки поєднані у своїй боротьбі. Щоб дослідити таємницю життя він розпочинає з вивчення смерті. Діалектичний зв´язок бачимо і в кінці твору – творець і творіння сходяться в смертельному протистоянні, наповнюючи сенсом існування один одного.

Образ Віктора, звичайно, це хрестоматійне узагальнення вченого-честолюбця, безвідповідального науковця, одержимого жагою винаходу. Віктор не думає про наслідки своєї праці, його мета – втілення своїх ідей у життя. Коли він працює з біоматеріалом, його дослідницька одержимість перемагає чисто людську огиду. Віктор не відчуває будь-яких почувань, немає трепету чи страху, для нього тіло – лише ресурс. Віктору не приходить у голову повідомити колег чи принаймні когось іншого про результати своєї роботи. Рухомий бажанням наукового пошуку за будь-яку ціну, розвитком на практиці чистої науки, яку не відволікають моральні норми, він спричиняє хід подій, до яких ані він, ані інші не були готові. Віктор порушує неписаний (на той час) моральний кодекс науковця, який сьогодні не дозволяє проводити, приміром, експерименти з клонування людини.

Та окрім очевидного у образі Віктора можна побачити не лише символ аморального науковця. Віктор уособлює людське суспільство нового і новітнього часу – епохи відкриттів і винаходів, коли мораль не завжди встигає за накопиченням знань. Віктор тікає з лабораторії щойно Істота подає ознаки життя. Цей інфантильний акт нагадує нам перші кроки по науково-технологічному шляху «цивілізованого» людства. Розвиваючи свою промисловість і виходячи на перше місце в економічній та промисловій гонці, англійські промисловці отруюють повітря сажею й кіптявою від спалювання вугілля на численних фабриках. Рибалки та мореплавці, землепрохідці та шукачі золота у гонитві за прибутком змінюють ландшафти й починають винищувати «непотрібні» види тварин (у 1768 році була вбита остання особина морської корови Стеллера). Людина все більше приносить шкоду, але ще не до кінця усвідомлює наслідки своїх дій.

Та повернемося до образу Франкенштейна. Віктор мовчить, коли невинну Жюстін звинувачують у смерті малолітнього брата головного героя. Він розуміє, що його дії спричинили появу Істоти, яка вбила брата, але в нього забракло мужності зупинити це та подальші вбивства, розповівши широкому загалу правду, а можливо й налагодити діалог зі своїм створінням. Так само людство сьогодні уже усвідомлює глобальні проблеми цивілізації, що заснована на науково-технічному прогресі, але лицемірно не робить рішучих кроків, щоб усунути хоч одну з них. Ми говоримо про захист тварин, але щодня з’їдаємо м´ясо вирощених у фабриках смерті курей, виражаємо заклопотаність забрудненням навколишнього середовища, але не забороняємо автотранспорт із двигуном внутрішнього згоряння, пропагуємо «нешкідливу електрику» і не цікавимось як добувають сировину для батарей чи на що перетворюється повноводна ріка після десятиліть у полоні ГЕС… Як і Віктор глобальне людство бачить наслідки своїх дій, але поки не робить нічого, щоб гармонізувати уже створене ним з навколишнім світом. 

Творіння Віктора – Істота, якій той навіть не дає імені, підкреслюючи тим самим відторгнення, неприйняття до роду людського. Тим часом Істота – це не тільки результат творіння штучного життя, це дзеркало людини. Хоч Істота і була створена як доросла особина, її суть – дитина. Спочатку вона не вміє говорити, повноцінно мислити і сприймати навколишнє; від початку позбавлена  людських вад і аморальності. Істота стає повноцінною людиною через процес, аналогічний вихованню. Цей процес проходить кожна дитина, адже саме соціалізуючий вплив родини та суспільства робить з дитинчати Homo sapiens справжню людину. У Істоти це відбувалося у дещо зміненій формі – заочного спілкування з благородним сліпцем та його дітьми, зі спостереженням за їх відносинами та почуттями. Істота тягнеться до своїх вихователів, які до пори не підозрюють про існування свого вихованця. Єство Істоти переповнене почуттями вдячності та прагненням до єдності. Істота хапає крихти знань, навчається мови від цих людей, черпає основи наук з книжок, які знаходить у хатині. Істота мордується через її неприйняття людьми.

Зазвичай Істоту заведено асоціювати з кровожадібним монстром, але у створіння немає тяги до насильства і вбивств. Живучи в лісі, Істота не їсть м’яса, харчуючись лише ягодами і жолудями (принагідно згадаємо тут, що Персі Біші Шеллі, чоловік і редактор роману Мері – палкий прибічник вегетаріанства). Істота не має уявлення про обман, поки не знайомиться з «кривавими законами людей» з книг; так було підкинуто речовий доказ у кишеню нещасної Жюстін, щоб підозра у вбивстві хлопчика впала на неї. Істота навіть дає другий шанс Віктору, пропонуючи тому створити нову Єву, асоціюючи себе з другим Адамом. Лише неприйняття Істоти Віктором і соціумом призводять до низки трагічних смертей, які не приносять задоволення Істоті. Її характеризують і власні моральні муки, що вочевидь, носять ще більш фатально-безнадійний характер, ніж мордування Віктора. Після смерті останнього Істота не прагне сліпої помсти всьому роду людському, а свідомо йде до власної кончини, розуміючи свою ущербність, непотрібність і самоту…

Роман «Франкенштейн» до всього іншого примушує задуматися над природою людського. Хто має більше підстав зватися Людиною – одержимий науковим пізнанням безвідповідальний вчений чи зовні потворна, але від початку наївна й відкрита   Істота? Сучасний Прометей робить невдалу спробу подарувати людям рукотворне життя, але на відміну від свого міфологічного попередника це не благодатна пожертва, а прокляття. Прокляття для Віктора, але по своїй суті – нарис кращої Людини, який не було здійснено через власну пиху і недосконалість.