Re:цензії

Не всі видання, а особливо на — підкреслюю! — воєнну тематику, здатні скласти іспит на справжність: то забарикадовані інформаційним сплавом чи вкрапленнями прозаїчних рефлексій, за якими — відчуттєва пустка автора; то зліплені з пластиліну фальшивого патріотичного пафосу; то написані диванними любителями пера, які далекі від фронту і яким байдуже на внутрішню трансформацію суспільства в екзистенційно непростий для нього час, що спонукає вдумливого потенційного читача віднести паперові цеглини до пункту збору макулатури. Так, про війну говорити надважливо, але не всім і не будь-як, бо справа не в поставленій перед собою темі, не в тому, чи напишеш про окремі події, а в підході до власного акту творчості. І взагалі, сучасна література не в змозі йти в ногу з реаліями через брак осмислення — розуміння свого часу. Як наслідок, вона втікає від своїх головних завдань, зациклившись на власно збудованому узуальному просторі, обрамленого ілюзорною зовнішньою оболонкою начебто естетичності.

Сьогоднішня увага до третьої — водночас першої прозової — книжки Артура Дроня, який є свідком воєнних подій, свідчить про те, що його історії відгукуються потенційним читачам, а отже, вони максимально наближені до читацьких запитів, що важливо, бо сучасна література далека від суспільства; вона, бідолашна, навіть не намагається наздогнати втрачене, тому вдало хамелеониться під яскраві кольори штучності, що породжує байдужість, а відтак — нечитальників. Попереднє поетичне видання «Тут були ми» (2023) молодого автора здобуло прихильність не меншою мірою. Чи відповідає успіх якості доробку? Гадаю, більше ніж...

Коли читала перші сторінки видання, то спіймала себе на думці, що направду здивована легкістю манери — книжку неначе написано за один сеанс творчості за столом, незабембаністю стилістичними вибриками чи непотрібними вкрапленнями начебто «високої майстерності», але ще більше була здивована, коли натрапила в книжці на таке: «Зараз пишу книжку. Повільно пишу, на комп’ютері, не спішу. Для мене це важка психотерапія, знову проживаю кожен момент того періоду життя», — що це, як не пильна увага до кожного слова, що злітає з-під руки?..

Структурно видання «Гемігвей нічого не знає» відтворено в трьох жмутках розповідей. Перша з них репрезентує історії, що суміжні із фронтом та подіями, що відбулися під час перебування автора на межі життя та смерті, тому всуціль є сплетінням людських досвідів, що плавно перетікають одна з одної, при тому кожна з них залишається індивідуальною. У другій прочитуємо насамперед авторське декодування назви. Окрім цього, у цій частині натрапляємо на розуміння культури, літератури, мистецтва та себе в них. Автор наче прослонює завісу власних змін. Що ж до третьої — то вона, як на мене, стосується найбільш особистого, починаючи, зокрема, із «Пластунки М», яка є дещо центральною постаттю прозаїчної розповіді під номером 3, що завершує видання, яке є суцільною онтологічною книжкою життєвого досвіду Артура Дроня. За жанрово-стильовими особливостями для історій характерна інтеграція особливостей декількох жанрових елементів: як есею, замальовки, так і поодиноко виразних рис оповідання.

І так, я погоджуюсь із тим, що Гемінгвей нічого не знає про війну, бо кожна його книжка про воєнний досвід, у яких занадто заестетизовані історії, абсолютно паралельні до людських реалій; вони насправді штучні, незважаючи на те, що виписані переконливо та довершені в жанрово-стильовій своєрідності. Гемінгвей насамперед естет, а війна з естетикою ніколи не узгоджуватиметься, тим більше коли йдеться про повномасштабне вторгнення, на полі бою якого боротьба не за землю, а життя: у нас не політичний конфлікт за збереження територіальних меж, а за людину. Артур Дронь про це нагадує. Натомість історії Гемінгвея сповнені літературністю та гострим чуттям літературності, але він далекий від війни, і, будучи очевидцем окремих подій, не до кінця усвідомив її єства: що воно таке і на чому закроєне. І взагалі, всі відомі нам тогочасні творці/класики антимілітарної літератури писали з рожевими літературними очима, а не свідомо антивоєнними.

Досвід війни спонукає розставляти екзистенційні акценти по-іншому: іноді руйнуються ілюзії або ж спостереження за світом крізь призму інших реалій стають безпосереднім каталізатором до глибшого проникнення в першопричину всього того, що відбувається як довкола, так і всередині тебе. Тоді ж дивуєшся, як же так: прожити стільки часу на білому світі без зауваги окремих істин. На сторінках книжки Артура Дроня чимало вкраплень рефлекcій/переосмислень, автор оголює не тільки воєнні реалії, а й розповідає про власну трансформацію/переродження. Гадаю, саме тому ці історії такі живі і роз’ятрювальні, наче рана.

І найконцептуальніше: «Письмо — це спосіб заперечити часу. Сказати смерті: «Ти не зможеш від мене забрати всього». Література — це наш спосіб вирвати себе з часу. І вирвати щось для себе. Література означає стати серед цього часу — нечесного, знущального — і сказати: «Ти ніколи не зможеш забрати від мене всього». Написати — означає вирвати дещо, якусь частинку життя, і сказати комусь: «Це назавжди про тебе. Це тепер і назавжди про тебе».