Re:цензії

«Написаний він п’ятнадцять років тому. Я не спішу друкувати свою прозу окремими книгами». (Ігор Павлюк, «Справжній письменник – це колосок…» («Буквоїд», 15.06.2018)). 

Така неквапність письменника у друкуванні творів окремими книгами називається самовимогливістю автора. Якість, яка в середовищі сучасної пишучої братії, на жаль, особливо не котирується.

Передмова до розмови про «Мезозой», який належним чином не пошанований літературною критикою, або про часопростір народження віршника, з автобіографічними штрихами геніального Ігоря Павлюка 

«Всі перехідні часи – мезозої». Ігор Павлюк

Дія роману «Мезозой» має часові координати – 1990-ті і далі, а просторові: умовно – Волинь. Чому – умовно? Бо це могло відбутися в будь-якій області України. Мезозойська ера, як зауважує автор на сторінках твору, характеризувалася домінуванням динозаврів і – географічно, це період, коли розпався надконтинент Пангея, утворивши сучасні материки. Паралелі очевидні: розпад Совєцького Союзу, утворення нових держав і міньба червоних динозаврів на динозаврів, які підрум´янювалися в жовто-блакитні фарби. Але головним героєм роману є Андрій Наюк, який, як безмежно талановитий поет, народжується в ті терпкі і слизькі для нього часи: сповнені надій і обману, щастя і трагізму, радості і смутку, сподівання і розчарування, наважується на втечу до міста, а потім – повернення додому. 

Андрій Наюк навіть у своїй сільській Гондвані своїм селянським розумом добре бачив, що з перших днів незалежності, правління комуністів змінило правління олігархів, яким національні ідеї та народ України виявилися не просто байдужими, а й ворожими. Новонародженого малюка вони визначили як патронацьку територію визиску, що приносить надприбутки за відсутності будь-яких інвестицій і вкладень. Закон про очищення влади, що мав запустити процес люстрації, за спротиву Леоніда Кравчука, політичної повії, яка і з України прагнула зробити проститутку, так і не був прийнятий. У вересні 1992 року було введено в обіг купони багаторазового використання. Паралельно з ними до кінця цього року розрахунок відбувався і в радянських рублях. Але твердою валютою слугувала рідка півлітра. Купонокарбованці друкувалися на звичайному папері, номінали відрізнялися виключно кольором, і були майже не захищеними. Велика приватизація держпідприємств 1992-93 років стала для населення великим лохотроном. Колишні совєцькі зашорені люди повірили в чесну ринкову економіку, сподіваючись, що їм від приватизації припадуть на дурничку якісь кошти, і не знали, що приватизація в Україні, в якій міцно побраталися колишні партійні і новітні кримінальні бонзи, це лише запланований грабунок державної власності, організований «своїми для своїх». Люди, які в бурхливі 1990 роки входили до складу організованих злочинних угруповань, миттєво наблизилися до приватизації державних підприємств як «пільговики», і почали стрімко багатіти. Великі підприємства ставали акціонерними товариствами. На руках у простого люду з´явилася нова валюта – ваучер. За сертифікат можна було придбати акції підприємств. На них «полагалися» дивіденди, і з таким документом можна було вважати себе співвласником підприємства. Проте шахрайство, кругова порука, вишукані схеми та оборудки перетворювали будь-який документ на копійчаний папір. Хто це розумів, той гірко думав: «А могли б і досі тішитися: ото б зажили, якби були незалежними!»

За пам’ятний 1993 рік гроші знецінилися в сто разів. Їх не встигали друкувати, люди ходили в магазин з величезними пачками банкнот. Цінники в той час мінялися так, як ніколи після. За рік буханка хліба подорожчала з 33 карбованців до 2 тисяч, а кілограм м´яса – з 800 карбованців до 53 тисяч. На підприємствах зарплати стали видавати продуктами праці: тим, хто працював на м´ясокомбінатах, хлібо- і молокозаводах, пощастило. Шахтарі обмінювали вугілля на продукти. Почав процвітати бартер. Найважче було працівникам бюджетної сфери: їм пропонували взяти зарплату продукцією місцевих підприємств – деревом і дровами, незугарними меблями, горілкою, житом, глиняним посудом, цеглою, перегноєм, надгробками тощо. В цілому цей рік став для українців, і селян в тім числі, роком виживання за всяку ціну. Села теж, зоставшись без базових господарств, які, попри всі недоліки, все ж таки якось опікувалося громадою села та його інфраструктурою, опинилися біля розбитого корита. Приватизація землі в Україні розпочалася у 1992 році з ухваленням Земельного кодексу, але перше розпаювання земель було проведено у 1995 році. Селяни, маючи частку землі, у своїй більшості не мали чим її обробляти, і це давало великі можливості грошовитим тузам. 

У вересні 1996 року Національний банк увів до обігу національну валюту України – гривню, і більшість людей попри всі негаразди щиро повірили, що тепер, маючи «нормальні гроші», життя почне налагоджуватися. А ще в 1990-х роках в Україні, як і на всьому пострадянському просторі, почав утверджуватися великий та середній бізнес, але його ніхто не міг відкрити, не узгодивши це не лише з владою, а й з кримінальним світом. Виникло нове й до того невідоме явище великомасштабного рекету. 

* * *

Можливо, й завелике пояснення часової канви «Мезозою», але я вважаю, що – навіть замале. Отже, головне питання про народини поета, на яке нам прийдеться знайти відповідь: «Як у таких умовах, у такому диявольському баговинні можуть відбуватися уродини поета?!» А відповідь – очевидна і проста: поети є посланцями Бога, який наділяє їх своїми очима і силою протистояти дияволу, що намагається направити їх на манівці. Поетів Господь делегує і в епохи інквізиції, і в епохи чорного мороку, і в епохи світових пожеж. І їхнє завдання від Бога – завжди особливе: не дати звиродніти людині, не перетворитися їй у виродка. Але не всі люди це розуміють. 

Це розуміють поети.

Зауваження про закон збереження талантів у природі

«– Просила тітка і я прошу... Дядьку, чи не прийшли б ви завтра... копати могилу для моєї мами?.. – просив, як ніби закликають на весілля, сімнадцятирічний хлопчина Андрій Наюк хлопів зі свого села Гондвана.

Але ніхто не згоджувався. 

Міша Лєнин сказав, що в нього жінка «бремена», то не можна могилу копати... Ґєник Ґрухалюв – що слабий, Стьопа Гілишин, – що вже якраз на зараз у млині записаний на «очірідь»... Одне слово, виходило, що в селі всі каліки, нежонаті, «бремені» й дуже зайняті добуванням чи мелінням насущного... Тому жінку, вчительку початкових класів, яку всі любили й поважали за життя, здавалося, не хотіла приймати сира земля. Хоч бери і спалюй, як предки-язичники робили».

Так починається роман. 

Цей живий початок узяв моє серце і стиснув його своїми натрудженими пучками. Якби я не знав, що його автор є Ігор Павлюк, міг би запросто вигукнути: «Так міг написати лише геній із Зіньківщини – Григір Тютюнник!» Отже, таки справді існує закон збереження талантів у цьому грішному світі. У 1980-му, коли не стало Григора, Ігорю минав 13-й, який всотував своєю великою душею цей світ і всі його інформаційні мегабіти від братовбивства Каїна до страждання Ісуса в п´ятницю 13-го і в минулому, і в наші дні.

Про алегоричність роману «Мезозой»

Матір Андрія Наюка, вчителька початкових класів, яка за життя окрім азів писання, читання і рахування, змушена була показувати на обов’язкову совєцьку ікону в класній кімнаті і говорити, що на ній святий дєдушка Лєнін, навіть не відаючи, що до «дєдушки» за віком йому далеченько, а став він здихляком внаслідок нервосифілісу. Тому образ мами Андрія бачиться мені дуже символічним: це мав відбутися в її особі похорон совєцької освіти, яка з дитинства з примусу утовкмачувала в голови малим рабам совєцької системи, що вони не раби! 

Відомо, що на виручку людині, коли вона потрапляє у безвихідь, завжди першим приходить той, який уміє гарно маскуватися. Мовляв, світ не без добрих людей. Наюкові допоміг викопати могилу для матері екскаваторник Феофан Куць, ще й знайшовши при цьому розп’яття головного язичницького бога слов´ян Перуна. 

«Зовнішній вигляд екскаваторника, його манери аж ніяк не свідчили про те, що він природжений, пророблений і задавнений трудяга «біля землі», адже Наюк виріс із такими і чув їх своїм крилатим хребтом. І все-таки у цьому «чужому» було щось блискучо-безхитрісне, божевільно-блаженне, навіть кіношне, легкоманливе. Тому Андрієві не хотілося покидати дивного екскаваторника, а навпаки – потягнуло відкрити йому свою збідовану безсонну душу. Не для допомоги, навіть не для співчуття, а так якось – для провітрювання:

– А я оце маму хороню... – признався він. – Померла. Обійшов усе село. Всі зайняті... Блукаю ось.

– Біда, – споважнів аристократ. – Смерть рідних, найрідніших – то біда. І я тебе не розраджу. Якби була проблема: зі здоров’ям нелади – то легше, то проблема... Її вирішують. Все інше – то життя. Його живуть і бавляться ним, граються. А смерть – біда. Співчуваю. – Екскаваторник подав руку хлопцеві, несподівано міцно потиснув незграбно подану його... – Нема, кажеш, могилу кому викопати... Кх. А машина оця?.. – Поплескав екскаватора, як коня-динозавра, – нащо?»

Гадаю, що з волі автора екскаваторник має прізвище Куць не випадково. Це слово може вживатися як синонім до слів «чорт», «біс» або «диявол», позначаючи уявну зловісну істоту. Звісно, диявол, добре знаючи, що Наюк є посланцем Бога, намагається улесливими пропозиціями завести його на манівці, «шлях, мов пуповину», перерізати.

Отож, коли Феофан Куць своїм стальним динозавром відкопав на дні ями для могили матері Наюка розп’яття, він «…підійшов до хреста, взяв у Андрія лопату й легесенько шкрябнув нею по руці розіп’ятого. Подряпина блиснула золото-кров’яною річечкою. 

– Золото?.. – недовірливо глянув на Куця знизу вгору Наюк. 

– Золото, – із впевненістю знавця-золотостарателя сказав Куць. – І дивлячись на фігуру, продовжив: – Але це не Христос, це не Христос... А ну покрути, переверни... – Наюк покрутив. – Це, по-моєму, Перун... Так-так... Це – розіп’ятий Перун. Мистецький твір. Десь має бути авторське клеймо, дата. Ану пошукай. (…) 

– Якщо нам потрібні гроші (а по тобі видно, що потрібні), ми, партнери, можемо продати розп’яття: а – як золото, бе – як золотий твір мистецтва. Другий варіант у десятки, може, сотні разів більш наваристий... Беруся знайти покупця. Гроші – наполовину. По руках. – І Феофан Куць простягнув білу, витончену руку сільському хлопцеві». 

«– Тобі, мабуть, гроші зараз потрібні. Можу виділити певну суму наперед...

Наюкові така несподіванка, звичайно, сподобалася, бо він ще й не задумувався гаразд, як, за що житиме далі: 

– Та... я не проти, хоча би позичити...

– Тищу баксів. Хватить на перший раз?.. 

– Та ти що? Я більше сотні гривень ще й не мав, а більше сотні доларів не бачив!» 

«А цей Феофан вхопив за мізинчик – і ніби запропонував інший світ: динамічніший, багатший, ширший, солодший, хоча й не медовий. Полиново-медовим був світ Наюкового дитинства, ранньої юності. Тепер, мов скло, невидима, але конкретна, впала перед ним межа, за якою (він відчував інтуїтивно) має стати жорстокішим, дзвінкішим, льодянішим і разом – людянішим».

«– То що, хочеш жити менше, але краще? – несподівано запитав у спину Андрія Наюка Феофан Куць. 

– Тобто?.. 

– Ідеш за мною чи зостаєшся? 

– Тобто за тобою глобально, чи за розп’яттям? 

– А за розп’яттям то і є глобально...»

Як на мене, оці діалоги між юним Андрієм і куцем Куцем, що має свою чарівну силу в темні часи, є визначальними. Юна душа встояла перед диявольськими спокусами і зробила свій вибір не на його користь, за що, як мені здається, він його навіть став гнівно поважати. 

«– Ми можемо з тобою при моїй фінансовій підтримці і твоїй характерницькій поетичності створити нову релігію, нову віру... 

Наюкові вперше за час спілкування із Куцем стало страшно. Він подивився на нього ніби вперше. Холодний блиск біло-червоного одягу, оці піжонські білі шкарпетки і білий шовковий шарф, доглянуті нігті, особливо отой один, на лівій руці, на мізинці, – довгий і гострий. А в нього, Наюка, ще ж цвинтарна земля за нігтями... сіренький костюмчик із чужого плеча, який тітка привезла, і душа важка-важка чогось зробилася, спати захотіла. Бо у Феофана, здавалося, взагалі її не було, душі, такий він був легкий, простий, дивний, позачасовий. 

Що ж, гроші йому справді були потрібні, а от щодо якихось сект, зміни віри, то в ньому озвався генетичний протест, замішаний на маминому ритуальному вихованні, основаному на повазі до всього древнього, корінного, крилатого. Їхнє християнство було язичеським, природним, не містичним, світлим».

Не випадково з кабіни куцевого екскаватора дивним чином під час похорону начебто вкрадено золоте розп’яття. Невже в диявола можна запросто щось украсти без його відома, не віддаючи в замін свою душу? 

Ось так і народжуються поети. 

Не тоді народжуються, як народжуються, і їм витирають кров і слиз із губ, а на рингу в тяжкому двобої, будучи в легкій вазі, із дияволом-важковаговиком, що має цілком людське прізвище Куць навіть на Полтавщині.

Да святяться сильні світу цього, 

Українські відьми і кохані. 

Да святяться сильні світу Того 

І терпкі романтики – цигани. 

І луги, й моря із чорним льодом, 

Мов корони висохлих імперій. 

Хай святиться куплена свобода, 

Райські двері і пекельні двері, 

Синя тайна космосу й кургану, 

Мила і задумлива усмішка, 

Той, хто в серце віршами поранений, 

Хто не хоче відпускати віжки. 

 

...Чому полиново плине вічність

І болить душа на роздоріжжі? 

І росте крило... Й Бабуся стрічна 

Шлях, мов пуповину, переріже.

Тепер ще й зрозуміло, чому мудрий автор цього філософського твору наділив Андрія прізвищем Наюк, адже перший склад цього слова вживається для позначення заперечення чого-небудь перед словом чорт, біс, дідько і т. ін. (На [яко́го] бі́са (чо́рта). Глибоко у символізм роману я не стану занурюватися, аби й читач мав змогу і самостійно ним посмакувати, адже бачення символізму – це таланти індивідуальні. 

Про життя Андрія Наюка в нашому грішному світі

В романі захопливо і не лише поетично, але правдиво-історично та історично-осмислено поданий життєвий хронопис поета Андрія Наюка (Івана Тятиви), його усвідомлення свого призначення у житті.

І навіть журналістська робота не убила в ньому поета. А багатьох журналістів, які пописували у провладних та великовладних ЗМІ за пристойну платню, вона зламала. У їхніх душах поселився свій особистий цензор, тож їхні віршики відгонили совковим духом і великою обережністю. Вони мудрували, що потрібно писати про час і вічність, а про всілякі там Майдани – зась! Вони стали дуже оглядистими і потайки кланялися, як приручені песики, будь-якій владі. Від такого стану речей слабому неважко впасти у відчай, але не сильному!

«І йому робилося на якийсь час легше, спокійніше, світліше, хоча він сміливо зізнавався собі в тому, що, напевно, не знає, чого б хотів більше і на цьому світі, і за Межею: вічного Спокою, чи вічного Світла… Він узагалі все чесніше казав собі «не знаю» – про ті питання, на які раніше не знав відповіді, потім знав… а тепер знову НЕ ЗНАЄ. Але й не боявся зізнаватися не лише собі, а й усьому світові, в цьому незнанні. І слабкість ставала силою».

Автор не приховує свого бачення всіх тих історично-трагічних процесів, які вже зійшли і продовжують сходити густим кукілем в Україні. «Чорти – міряли міркою горобців і брали з них данину по чверті: ті, що в мірці – лишаються їм, а котрі зверху – відпускають на волю. Тому під цю пору гороб’ячих гуртів помітно меншало: починалися міграційні процеси».

«Теперішнє дико капіталістичне суспільство, виразно поділене на безбожно багатих та божественно бідних, не знало милосердя… І може, в цьому і наближалося до природної Істини, якби поряд із головним Законом усього сущого – боротьбою за виживання – мало ще й інший, божественний: ірраціональне поняття Честі та Гідності, яке, як Місяць для Землі, мусило бути супутником і сторожем генетичного коду популяції. 

Навіть бандюганські, тюремно-зеківські «понятія» паплюжилися самими ж їхніми репрезентантами, що свідчило про безпардонне загнивання системи і відречення від неї життєтворчих стихій – вогню, вітру, води... які зволожували тіло, обвітрювали душу і обпікали, загартовуючи, дух».

«Новий Мезозой закінчився. Ішла Нова Ера, на початку якої загалом зникли різні іхтіозаври, плезіозаври, амоніти, белемніти, партократи, баламути... 

Найчисленнішими стали костисті риби, квіткові рослини, бджоли... 

Із новою силою заговорили вулкани.(…) Починався роман про Кайнозой...»

А кайнозой – це найновіша геологічна ера, що триває досі, почалася 66 мільйонів років тому і знаменує епоху «нового життя». У цей період сформувалися сучасні континенти, відбулися численні зледеніння, що сформували сучасний рельєф України. Варто добавити, за словами Ігоря Павлюка, ці процеси перебувають в активній фазі.

На проміжку життя Андрія Наюка між першим гондванським коханням Наталею і заморською дружиною Гайярою

Згадаємо древню істину: «Важка це справа – писати історію. Особливо історію своєї Гондвани. Скажеш правду – викличеш ненависть людей, скажеш неправду – гнів Бога». І все ж у романі автор намагався правдиво подати збірні образи людей і динозаврів мезозою, що зазнали вікової селекції. У 1970 роках відомий професор, мистецтвознавець Микола Нікулін написав про «сталінську селекцію»: «У 1930-х знищували найбільш працьовитих, чесних й інтелігентних. На фронті це робили у ще відкритішій та огиднішій формі». Він передбачив, що та «селекція» є бомбою сповільненої дії, яка вибухне у двадцять першому столітті, коли відібрана більшовиками маса примітивних негідників породить покоління собі подібних. Якщо врахувати, що за якусь провину в Московії «кремльовці» лише підрізали нігті, а в Україні за таку провину відрубували руки і в першу чергу совість, звісно, і в нас, де «селекція» тривала віками, маса примітивних негідників породила масу собі подібних. 

Автор роману теж говорить про це, але з інтелігентно-народним чорним сумом. 

Ось типові представники Гондвани різних груп того ворохобного часу, які оточують поета.

Пасічник на прізвисько Прораб. «Як не п’є – то нормальний, правильний мужик... І бджоли його люблять... – А як п’є?.. – То п’яний. Надовго. Спить на пасіці. Любить дурником прикидатися».

Володимир Сергійович Старун. «Відтоді, як він почав дуже багато розуміти, тобто нічого не розуміти, взагалі стало важко жити, дуже важко. Він уже десять років не виходив на люди, відлюдник, самітник, келійник. Тепер ось вийшов, нервовий і задумливий. Йому не сподобався Куць. Але йому не подобалося теперішнє життя взагалі. «Середньовіччя», – казав він своїй красивій розумасі доньці – Андрієвій однокласниці, – яка, живучи з матір’ю та вітчимом, відвідувала його, приносила поїсти щось «домашнє».

Наталя Старун – однокласниця Андрія, донька Старуна-самітника. «Загадкова, красива, «не така, як інші», манила, обіцяюче кликала. От і зараз усміхнулася – і розтанула. (…) «Таку вхопиш, та не втримаєш».

Дуська Гілиха – місцева власниця магазину.

Гриць Шубик – місцевий бізнесмен (обслуговував «по повній програмі» поодиноких відпочиваючих на сільському озері).

Дядько Юхим. Із тих, що забобонні. Бач, колодязі копає, а копати могилу побоявся.

Пара молодих людей – Таня і Льоня, які живуть в лісовій хатині в любовній єдності, утікши від світу подалі. «Він був старший за неї на років десять. Русявий. Тугозбитий. Вона тоненька і дзвінка, чорнява, із незвичайними очима. Така здатна на Подвиг. Така здатна поманити. Так і сталося. Такі живуть... жили у Замках, ішли на барикади… кидаються із кручі в море, їх спалюють на вогнищах (недаремно тепер у Європі майже нема красивих жінок: у Середньовіччі їх прапрабабусь поспалювали яко відьом…), або втікають на безлюдні острови, в дебрі, у степи, у зоряне безмежжя. Вони занадто високі й несуєтні для земного життя. 

Льоня пішов за нею, як у тунель, вкінці якого дзвеніло дивовижне гірко-солодко-солоне світло. Їхня любов не боялася віддаватися ритму природи з її змінами пір року, ночі-дня, припливами-відпливами, цвітіннями-плодами. (…) В таку легко було закохатися, але любити її було далеко не кожному під силу».

Ловці удачі – Люлік і Булік. «Люлік був товстим, череватеньким, а´ля голова колгоспу п’ятдесятих років, а Булік струнким, милим, аж дівочоподібним. Обидвом братам було по двадцять із хвостом років, хоча Люлік зі спини мав вигляд сорокарічного дядька». «Початковий капітал, як пояснив Андрієві Куць, вони нажили продажем фермерам сільськогосподарської техніки. Тепер перейшли на газо- та нафтобурильну техніку й загалом нафто-газовий бізнес. Оце пристали до якоїсь недержавної геологорозвідувальної фірми і делікатно біля неї крутяться».

«У цій дивній курній, стилю шістнадцятого століття, але новенькій хатині, жив місцевий дивак Данило Бондя зі своєю половинкою Бондихою та трьома дітьми – двома дівчатками десяти й п’ятнадцяти років та семирічним сином. І дивина його була у фанатичному дотриманні звичаїв предків із використанням останніх технічних досягнень людства». «Після того, як розпався колгосп, у якому він після закінчення сільськогосподарського інституту працював агрономом, він узяв землю і почав господарювати, фермерствувати, фермувати, хазяйнувати, робити тут, на землі своїх предків. Забрав ще до себе й батьків – свою маму й поетичного батька. Так вони великою родиною і створювали оцей несподіваний для всіх, у тому числі журналістів різних рівнів, яким Бондя не хотів нічого пояснювати (все, мовляв, дуже просто) ретромодерн, який, очевидно, себе виправдовував, бо родина процвітала». Про екскаватор, який копав траншеї під газогін відгукувався так: це «… вже не той великий і природний динозавр-природа, а хитрий і душевнодрібний динозавр-людина. Такі вижили...»

Стьопа Гілишин – власник човна, який дозволяє «за могорич» повеслувати.

Хівонька – місцева визнана відьма. Стала нею після того, як перестала бути курвою, яка привезла зі столиці венеричну хворобу «і сама якимись зіллями, зібраними при повному Місяці, вилікувала себе». «Хівонька за сумісництвом тепер іще й самогонщиця».

Фальфушинська – «курвою була, курвою і зосталася» – казали односельці, маючи на увазі її духовну продажність, а не тілесну, бо за Імперії вона була парторгом місцевого колгоспу, а тепер головою місцевого осередку Селянської Демократичної Партії. Син і донька її живуть за кордоном – в Англії, а сама вона й далі їздить у рай- та обласний центри виступати на мітингах та учить, учить, учить жити і в Гондвані. (…) Фальфушинська любить підторгувати присланим невісткою як гуманітарна допомога для дітей бідних селян «секондом», найкращою його частиною, бо непотріб вона справді роздає у присутності запрошених журналістів «бідним діткам бідних фермерів».

Молодий священик Гондванського приходу – Мефодій. «Отець кидався мулом із дітьми на гондванському озері – й так «упав у дитинство», що не помітив кількох своїх добропорядних прихожанок, які осудливо поспостерігавши за ним, покинули своє прання й побігли «дзвонити» про «нездалого попа» по селу. 

– Дивно, за що ж вони його засуджують? Мали би тішитися. Сказано ж бо в Писанії: будьте, як діти, і буде вашим Царство небесне, – сказав Феофан, який, де і як міг, підкреслював свою набожність.

– Нормальний мужик Мефодій, світлий, – по-хлопчачому підтвердив Андрій. – А баби його не взлюбили. 

– Та, вони б і Христа... Він теж із дітьми бавився...»

 

...І як заведено писати – та багато інших. 

Урешті читач і сам познайомиться та буде вражений цим колоритним населенням Гондвани, а також людьми, які оточуватимуть Андрія і під час навчання, і за морями, куди його закине юнацький романтизм та пошуки Істини. Можливо, в читача спочатку закрадеться думочка, що всі ці українці (на прикладі жителів Гондвани) якісь лузери та недорікуваті невдахи. Але, читаючи роман, ми сподівано приходимо до висновку, що українці, якщо сказати з гумором, нагадують котів, покладливих і лагідних, але з гострими кігтями, іноді беззахисних і в попелі історичних пожарищ, але дуже живучих. І що творення нації з такої колоритної людності на постійних згарищах – справа непроста. 

Головний герой роману Андрій Наюк своїм життям стверджує, що українець – наче лозина. Її можна довго гнути, але рано чи пізно вона хльосне так того, хто нагинав цю лозину, що йому вже не схочеться це робити. 

Самоствердження без тяжкої боротьби не буває. 

Перемоги без цього не буває!

– «Просила тітка, просив хресний батько Богдан Оцтейник... і ми просимо, – казав, обіймаючи Гайяру за дзвінкий стан, двадцятитрьохрічний Андрій Наюк, обходжуючи всі хати Гондвани, – до нас на весілля на Покрову. 

 – І я плосу! – все сміливіше від хати до хати дзвенів пшенинійською мовою малий Булат – їх із Гайярою син, який називав Андрія татом. 

Розп’ятий Перун стояв над куполом збудованого жителями Гондвани храму так високо, що здавався кожному крилатим предком, золотим, як Сонце, осінньо-весняним журавлем, ангелом-охоронцем, яким залишалася для Андрія невидима, хоча така душевно реальна Наталя Старун і її загадкова тінь – Феофан Куць, який привітав молодих із весіллям квітчастою телеграмою без зворотної адреси... Наталя мовчала. 

На весілля прийшла вся Гондвана і гості зі Скандії, у тому числі Люлік і Булік.

Не було лише «самотньої лісової пари» – Тані і Льоні. 

У них було своє природне Щастя. 

Їм прощалося.

За Гондваною горів газовий смолоскип, господарями і хранителями якого були самі гондванці.

(…) Життя продовжувалося, бо зоставалися нереалізовані мрії…»

* * *

Роман «Мезозой» – річ далеко не ординарна, не рядова філософська. Романи, написані великими поетами, насправді є Філософською Поезією. Вони є не лише констатацією минулого, а й передбаченням майбутнього. Ось чому я обійшовся без наголосу на літературній достойності роману, адже маємо низку публікацій про це. Приміром, іще на журнальний варіант «Мезозою» з’явилася фундаментальна рецензія науковиці Лілії Демидюк, надрукована в авторитетному академічному журналі «Слово і час» (Демидюк Л. Символ як засіб організації художнього тексту (за романом І.Павлюка «Мезозой») / Лілія Демидюк // Слово і час. – 2006. – № 7. – С. 49 – 55). А я, як простий читач, ризикнув, теж не поспішаючи, написати відгук про «Мезозой» лише тому, що в ньому вгадувалося описане не лише і моє життя, а й пророцтво автора про творення нації зі зброєю в руках на прикладі Андрія Наюка – поета-воїна, що цілком справджується в наші дні. 

Тому такі багатогранні твори, як роман «Мезозой», не мають строку читацької давності.