Re:цензії

Володимир Даниленко – письменник знаний і впізнаваний. Його характерне іронічне письмо з елементами сатири та ґротеску, з живими й динамічними діалогами та комічними ситуаціями легко відгадати й у цій новій книжці. Даниленко вірний собі – упевнений у слові, ловкий, спостережливий, грайливий і винахідливий, дарма що тема – а йдеться про реалії нинішньої війни, зокрема трагічні події весни 2022 року на Київщині, терор під Бучею та Ірпенем – не належить до таких, що схиляють до комічних асоціацій. Одначе й у межах цієї теми автор «Тієї, що тримає небо» зумів створити неординарну оповідь, у якій смішне межує з сумним, гірке зрівноважується солодким, а буденне – героїчним. 

Єдине, за чим доводиться жалкувати читачеві цієї книжки, це часова дистанція. Адже від описаних у книжці подій минуло три роки. Тоді, у 2022 році вони були на вістрі інформаційної хвилі, в епіцентрі медійних новин. Зараз, на жаль, тема умовної Бучі, многократно примножена іншими злочинами рашистських окупантів, втратила гостроту в суспільній думці, її застували інші, більш актуальні мотиви. Нічого дивного в цьому немає, адже кривава війна триває, вона щоразу приносить нові жахи і нові жертви. З іншого боку, люди звикають до найгіршого, через що сьогоднішні події важать для нас більше, ніж давніші, хай і не розкриті та не покарані, злочини. 

Утім, художня література керується іншою логікою, ніж журналістика та публіцистика. Вона передбачає, що тема має визріти в авторовій свідомості, насититись і збагатитись – зрештою, переосмислитись. Тільки за цієї умови постане повноцінний роман, а не просто цикл нарисів на суспільно запотребувану тему. Володимир Даниленко пропонує саме такий варіант осмислення початку повномасштабної війни – оригінальний, авторський. Це означає, що письменник, не погрішивши супроти правди, вдався водночас до домислу й вимислу, тим самим концептуалізувавши предмет своєї оповіді, надаючи йому цілісного, а не фрагментованого, характеру. Адже описане в романі відповідає реаліям кошмарного березня 2022 року, коли під Києвом точилися жорстокі бої, а поблизькі Буча, Ірпінь, Гостомель, Мощун зазнали страшних випробувань в умовах окупації російськими загарбниками. Та це пласт реалістичний, якого Даниленкові явно замало: зберігаючи канву дійсних подій, він накладає на неї ще інший, містичний вимір, що проявляється в метафорі вертепного дійства на чолі зі Смертю, вдало реалізованій у цьому романі. 

Отож, умовну рамку твору формує образ вертепу з типовими для нього персонажами, ролями та символами. Нагадаємо, йдеться про старовинне драматичне дійство, яке було поширене в Україні ще в епоху бароко: театр маріонеток, що своєрідно відображав настрої й звичаї тогочасного українського суспільства, представляючи їх у комічних, пародійних формах, що, власне, дуже імпонувало публіці. Даниленко також моделює гру у вертеп, виразно осучаснюючи її. У романі певна загадкова пані в чорному («худорлява чорнявка»), щоб забавити дітей, які нудьгують, перебуваючи в київському метро під час повітряної тривоги, пропонує пограти у вертеп. Діти, хоча й неохоче, ведуться на це й обирають собі ролі до смаку, причому не конче ті, які є в традиційній вертепній драмі. Окрім звичних Ірода (у двох постатях), Цигана, Ангела, Іродового Офіцера, Пастушка, з’являються також Баба, Дід, Антигона, а найкращу роль зіграє Та, що тримає небо – дівчинка з надзвичайними здібностями і травмованою душею.  

Історія головної героїні роману Дарки Підіпринебо (прізвище цілком промовисте) найповніше розкривається на тлі воєнних подій. Утім, автор ситуативно окреслює характер героїні, вдаючись до фрагментів з її минулого життя, - від дитинства, перших стосунків з хлопцями й образи на матір, яка покинула батька та знайшла собі іншого чоловіка. Дарка виростає «дівчинкою, що зможе підпирати небо»: про це свідчить її здорове і древнє родове коріння, пов’язане з Житомирським Поліссям, легендами й містикою деревлянського культурного коду, уособленого бабусею Любою, хранителькою родової таємниці. Однак Дарка формує в собі незалежний і гордий характер, що дає їй змогу набути авторитет у жорсткому чоловічому світі, не бути залежною від інших, зате вміти дати фізичну відсіч кожному кривдникові. Та хай там як, вона знаходить себе в мирному спокійному житті; війна дратує її  та спонукає проявити бійцівські риси, які в щоденному житті були неочевидними. 

Дарка своєрідно поєднує в собі мужність і ніжність. У перші місяці війни вона не просто допомагає людям, а знаходить власну нішу затребуваності – створює у столиці притулок для бездомних тварин «Гуцульський вівчур». У ставленні до собак проявляється сила любові, яку оточення раніше не завважувало в цій героїні. Вона розшукує покинутих господарями (і зраджених фактично) собак, мимовільно рятує навіть пораненого під час бойових дій вовка. Так несподівано в умовах війни проявляється гуманність Дарки, яку зазвичай не помічали з огляду на її зовнішню мужлуватість. 

В основі другої сюжетної лінії роману – постать офіцера росгвардії Івана Мозгоєдова. Через його родинну історію, маму та бабу, а особливо – властивого антипода, брата Михаїла (Мішаню), пізнаємо типову московську сім’ю з імперськими комплексами та фальшивою героїкою, яка стає підставою ведення війни на низовому рівні. Ця сюжетна лінія відіграє принципову роль у романі, оскільки вона наочно ілюструє те, що називають “глибинним народом”. Ідеться ж не тільки про тих окупантів, які вчиняють воєнні злочини (вони є очевидним уособленням зла), а про їхні сім’ї, про свідомість пересічних росіян, інфіковану пропагандою, про той фальшивий, схиблений світ, у якому вони живуть і вирватися з якого не можуть.  

Зображуючи це середовище наших ворогів “зсередини”, автор не шкодує гострих сатиричних фарб. Пересичені пропагандистською отрутою, мати й баба Мозгоєдова перетворюються на хвостатих і агресивних потвор у кошмарах їхнього сина Мішані, а сам він впадає в алкогольну залежність, лікуючи таким чином своє несприйняття російської дійсності. Мішаня - інтелектуал, який не може безкритично прийняти той образ дійсності, який нав’язується суспільству. Проте він надто пасивний і безвольний, аби стати опозиціонером: найвиразніші прояви його незгоди - це перепалки в сімейних сварках, а також занурення в алкогольне безпам’ятство, яке дає ілюзію виходу з абсурдних реалій життя. 

Баба – як старійшина в роді – повчає Мішаню засад російського патріотизму: призначення їхньої країни – «всєм ґадіть, чтоби жизнь мьодам нє казалась». В її уста автор вкладає одкровення провідних російських ідеологів, які виправдовують злочинну сутність російського проєкту мало не сакральними аргументами: «Рускій чєлавєк, Мішаня, самає траґічєскає сущєство ва Всєлєнной… Єму для щастья всегда нє хватаєт кусочєк зємлі. Інаґда он аттяпаєт у сасєдєй етат важдєлєнний кусочєк. Наєстса і ат нахлинувших чувств радастна вапіт, но утрам прасипаєтся с бадуна і думаєт: «Мало!». Ап’ять депресія, водка, разбітия морди, і нада начінать всьо сначала. Вот в чьом траґізм рускай души» (с. 56). 

Долі двох братів радикально відмінні, що є відображенням двох характерних постав щодо війни. Старший Іван, вихований на сімейному культі воєнщини, іде до армії, потрапляє на війну й зазнає профанного досвіду, втрачаючи віру в воєнну операцію та силу вітчизняного війська. Молодший Мішаня, навпаки, ховається від призову, спивається й деградує морально (як і попередні покоління пасивних російських інтелігентів, «зайвих людей» у своїй країні, на зразок Венічки Єрофєєва з культового алкогольного роману «Москва – Пєтушки»). Утім, стосунки двох братів добре ілюструють дві можливі реакції на сучасну агресію – активну й пасивну. Автор показує ці реакції на прикладі регулярних телефонних розмов братів, через які унаочнено радикальну відмінність їхніх поглядів. Зрештою, в останній з розмов Іван розкаюється в своєму воєнному ремеслі: не виконавши завдання, втративши своїх людей і ресурси, він вирішує залишити армію, відтак – засуджує війну в Україні, учасником якої став і ціною якої «прозрів». Щоправда, не відомо, наскільки це прозріння щире і чи взагалі вдасться Мозгоєдову вийти з професії, адже він уже відпрацьований матеріал кривавого автократичного режиму.

Саме тут варто згадати про другий містичний ключ роману (крім вертепу) – історію дубових дощечок, на яких записано давні слов’янські заповіді. Цей мотив автор обігрує не менш винахідливо, ніж мотив вертепу, хоча його місце в композиції роману скромніше. Виявляється, за тими таємничими письменами цілеспрямовано полюють уже віками – спочатку в Російській імперії, а пізніше в Радянському Союзі та пострадянській Росії. Це стало спеціальним завданням спецслужб, оскільки в давніх письменах нібито записано щось таке, що дає розуміння основ слов’янської цивілізації й може бути смертельно загрозливим для Росії. Проте ні давніше, ні в наш час дощечок із мореного дуба з давніми рунами знайти не вдалося, тому ця історія перетворюється в містичну гонитву за жар-птицею, якого ніхто не бачив. І це підважує віру в саме існування таких письмен: можливо, йдеться про майстерну інтригу, що дозволяє упродовж тривалого часу нишпорити по Україні, грабувати її, а заодно тратити величезні кошти на пошуки того, чого ніхто ніколи не бачив? Принаймні так міркує (і не безпідставно) Іван Мозгоєдов, адже він очолює спецзагін, який має завданням знайти та доправити до Москви давній рукопис, причому в розпал найгострішої фази війни. Пошуки виявляються безрезультатними, проте упродовж процесу гинуть майже всі члени спецзагону, наражаючись на лютий спротив окупантам звичайних українців.

Автор роману все-таки запевнює, що таємничі дощечки існують. Він показує це в епізоді відвідання Даркою Підіпринебо своєї бабусі Люби з поліської глибинки. Старенька, передчуваючи небезпеку окупації, передає дощечки своїй внучці, а отже – символічно доручає код роду й народу, який лишається недоступним для ворогів. Дарка – саме та героїня, яка зможе надійно переховати скарб. Недаремно ж вона «дівчина, що підпирає небо».

Володимир Даниленко вміє зобразити буденний героїзм українських людей. Його герої – звичайні люди, проте в умовах ворожої агресії в них пробуджуються надзвичайні сили й здібності, проявляється сила духу. Так, баба Параска вчиняє помсту окупантові, отруюючи та спалюючи його, хоча сама поплатиться життям за цей вчинок. Підліток Пастушок, долаючи страх і ризик, спалює ворожий бетеер. Акторка Антігона взагалі витворяє дива під носом окупантів, ошукуючи та вбиваючи їх. 

Прийшовши на українську землю з наміром легкої здобичі та “параду на Хрещатику”, окупанти потроху отямлюються, бо самі стають здобиччю для місцевих людей, котрі самовіддано борються за рідну землю. Каскад смертей ворогів завершується символічною розправою, яку здійснює сама Дарка Підіпринебо. Відгукуючись на благання про допомогу, вона пробивається в окуповану частину Ірпеня, визволяє свою матір та молодшу сестру Квітку, а при цьому позбавляє життя окупантів-ґвалтівників із загону Мозгоєдова. 

Так чи сяк, легка святкова прогулянка окупантів, як вони уявляли собі війну в Україні, перетворюється на суще пекло й неухильну погибель. Підсумкові слова Івана Мозгоєдова відображають, таким чином, саму її суть: «Расія … всєґда с кєм-та ваюєт, но ета вайна для нас паслєдняя. Єщьо нікаґда с  намі нє ваєвалі дєті, взрослиє, старікі і пчьоли. (…) Ета лавушка. Ми сталкнулісь с савєршенна нєзнакомим народам, а каторам думалі, што знаєм всьо, но, аказалась, нє знаєм а ньом нічєво. (…) Сущєстваваніє нашей страни несавмєстіма с мірам, каторий унічтожит ейо, как здаровий арганізм вірус» (с. 248–249). Загальнонародний спротив окупантам, у якому активну участь беруть жінки, діти й навіть бджоли, засвідчив незнищенність народу, в якому живе дух свободи й гідності. До такого висновку схиляє нас автор роману, проводячи героїв твору крізь неймовірно драматичні пригоди на війні. 

Слід віддати належне Володимиру Даниленкові як досвідченому прозаїку, який добре відчуває вимоги романного жанру. Сюжет твору, розгалужуючись на дві лінії, утримує інтригу, реалізується в низці гострих епізодів, зображених влучно й просто, без надмірного пафосу. Діалоги також переважно динамічні, хоча трапляються й менш виразні, навіть банальні. Іронічно-сатиричні репліки та обігрування слів надають оповіді живого комізму, хай не завжди вони оригінальні, бувають запозичені з популярних медіа-ресурсів, як-от окремі вислови російського президента чи обігові характеристики окупантів.  

Окремої похвали заслуговує мова твору. Окрім спокійної авторської нарації, вона буває в кількох модуляціях, що добре відображають автентику мовлення персонажів. Так, автор вдається до транслітерації розмовної російської в репліках Мозгоєдових чи інших росіян: це один із характерних засобів комізму. У мові Мішані Мозгоєдова взагалі зімітовано специфічний молодіжний сленґ, популярний серед заболотної інтелігенції. Трапляються елементи сленґу і в мові українців. А ще Даниленко майстерно послуговується (щоправда, лише в одному епізоді) поліським діалектом, передаючи мову бабусі Люби. Словом, різноманітність цих мовних партій додає творові колориту, робить його мову живою і природною.

Роман Володимира Даниленка «Та, що тримає небо» розповідає про нашу насущну війну, але не тільки. Додаючи до реалістичного плану містичний складник, міксуючи їх в одну оповідь, автор утверджує силу духу народу, яка проявляється в характерах звичайних людей, що опинилися в надзвичайних, просто-таки трагічних обставинах. 

Давнє вертепне дійство завдяки творчій уяві Володимира Даниленка оживає в сучасному Києві та його передмістях, перетворюється в шалену драму, яка розігрується на наших очах. Однак є те, що лишається незмінною основою вертепу: сили добра переможуть, покарають і поконають зло. Хай як лютує Ірод, за ним неодмінно прийде Смерть. А інших учасників дійства вона благословить на довге й активне життя.