Re:цензії

Писати про такі книжки, як збірка прози малих жанрів «Марік» Бориса Артемова дуже важко. Бо ця невеличка за обсягом книжка нагадує роз’ятрену рану, яка не хоче заживати. Та й не мусить, бо ще не закінчився той жах, в умовах якого були написані повість, що дала назву книзі, і кілька оповідань, тематично поєднаних з нею. Бо кров, яка сочиться з цієї рани, вола до неба, закликаючи до відплати. «У Мене помста, Я відплачу» - мусить лунати з вуст усякого, хто познайомиться з цим пронизливим і моторошним текстом. Не можна перебирати на себе місію Бога, та коли Він мовчить, треба щось робити нам, Його створінням.

У «Маріку» реалістично, без якихось лакун описані ті жахи, які приніс лютий ворог на нашу українську землю. Автор показує невеличке приморське місто, яке ще якихось-то кілька місяців тому жило звичайним життям. Люди народжувались, закохувались, народжували дітей, розлучались, хворіли, помирали. Раділи й сумували. І от це комусь здалось неправильним. Хтось вирішив втрутитись і «підправити» картину за своїми смаками. Додати до палітри кілька тонів. І додав. Чорну й червону. Тільки червона тут не любов, як у вірші класика, а також відтінок чорної. Кров, кров, кров. Її багато в оповіді Артемова. А ще дим і запах згарищ і горілої плоті. Усе це бачить і відчуває головний герой повісті Марк Олександрович Мінаков. Відчуває, як може відчувати письменник. Гостро, боляче. І реагує на дійсність так, як може реагувати тільки письменник – митець з беззахисною душею. Він створює своє останнє оповідання, розміщене автором наприкінці повісті. І у цьому творі не прокльони, не нарікання на долю і Творця, а перемога Життя, піднесений життєствердний пафос і радість. Справжня «Ода Радості».

Низка оповідань, які тематично поєднані з заголовним твором, немовби доповнюють його. Ми зустрічаємо тут персонажів, які епізодично проходять у «Маріку», або ж тільки згадані на ім’я. Такі різні долі: молода вдова загиблого на війні бійця, яка чекає на дитину і ледь не накладає на себе руки від відчаю, ветеран-інвалід, що повернувся з «передка» і ніяк не може вписатись у божевільний вир мирного життя, вояки, що намагаються самотужки боротися з ганебними явищами воєнної дійсності. Вони такі різні і водночас схожі між собою. Бо це ми самі, прості українці, з яких складається Народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була.

Книжка Бориса Артемова вчить, що за будь-яких умов треба залишатись людьми, не впадаючи у безодню відчаю. Так, зараз нам важко, так, питання стоїть не тільки про існування нашої держави, а й про існування самої нації, українського народу. Історія дала нам шанс побудувати прекрасну європейську державу. Ми не повинні втратити його і зникнути, немов і не бувало щедрої й квітучої України.