Re:цензії

Нині переживаємо час, коли змушені по-новому відчитувати трагічні події минувшини, зокрема історії періоду Другої світової війни. Те, що вже вважалося раз і назавжди перейденим жахіттям, яке ніколи-ніколи не може повторитися принаймні у Європі: концтабори, дотла винищені села і міста, цілковите знецінення людського існування, — знов — у ХХІ столітті! — актуалізувалося. Актуалізувалося на наших очах, ожило аж настільки, що когнітивний дисонанс сягає до самого неба. Хтось сказав, що ожила жахлива машина часу… Ми, українці, відчуваємо смертоносність війни, яку росія розпочала проти України 2014-го року, дослівно щодня і щомиті… 

І колись почуте й прочитане про біженство, втечу від насильства й смерті з усіма деталями поневіряння стало страшною реальністю — тут-і-тепер. Так, повторю: хто б подумав, що тема біженства заради виживання стане знову наскільки актуальною і прикличе з часів минулих усі переживання й страхи тих, кого називають переміщеними особами… 

Повість Роксолани Жаркової «Ножиці, папір» — саме про це. Теперішнє накладається на минуле. Отож, доля легендарної польської поетеси міжвоєння Зузанни Ґінчанки, пов’язаної з Києвом, Рівним, Львовом, Варшавою, Краковом, болісно відлунює у світовідчуванні нашої сучасниці Лілі. Та й не лише в її житті.

Роксолана Жаркова наголошує, що її повість «не тільки про легендарну польську поетку міжвоєння Зузанну Ґінчанку. Це історія про те, як щось тонке й делікатне прагне вижити у жорстокому світі. Про незнищенність внутрішнього, про силу крихкості».

Так, екзистенційну стійкість, витривалість і віру — нині, як ніколи, маємо плекати в собі. Війна триває…