Re:цензії

Вже два роки триває кривава і безглузда перша світова війна, чиє відлуння долинає й до поки що мирного Києва. Тривожні настрої панують у суспільстві, охопленому передчуттям катастрофи, що насувається. Тим часом якийсь жартівник надсилає кільком людям поштові листівки з дивними написами. Можна було б не звертати на це уваги, проте у сім’ї кожного з адресатів трапляються загадкові смерті, про які й попереджав «жартівник». Жертви, на перший погляд, ніяк не пов’язані між собою. До розслідування цих злочинів залучається молодий дізнавач, у нещодавньому минулому фронтовик Антон Курінний. Справа ускладняється тим, що й сам він отримав таку саму картку...

Романом «Чорні кішки вважають білих несправжніми» відомий український письменник Василь Добрянський, який давно і успішно працює у детективному жанрі, розпочав нову серію ретродетективів, героєм яких стає киянин Антон Курінний. Події першої частини циклу відбуваються у Києві навесні 1916 р. Традиційно для твору історико-кримінального жанру у романі відтворюється місцевий колорит. Письменник намагається точно відобразити локацію, де відбуваються події, показуючи вулиці, площі, будинки, які існували в ті часи. Також показуються типові для змальованої епохи характери і стосунки між людьми. Усе це спирається на солідну документальну базу і похибок у цій царині майже немає. Хіба що звертання до жінки «громадянка» трохи ріже вухо, оскільки це слово трохи з інших часів і притаманне лише для країн, які були республіками. Краще було б вжити звичне «пані». Вдалим є художній прийом, коли автор заставляє прибульця з великоросських губерній підполковника Ткачова розмовляти російською мовою, протиставляючи бундючного поліцейського головному герою, який спілкується винятково рідною українською мовою. Українською ж розмовляють і вищі керівники київських правоохоронних органів, що є явним анахронізмом, адже в описувані часи російська мова була державною і спробував би київський поліцмейстер спілкуватись якоюсь іншою. Одразу б у «мазепинці» записали і відсторонили від посади. Але такі неточності можна вважати проявом певної авторської позиції, зрозумілої в наші непрості часи.

Сюжет роману розвивається неквапливо і начебто за спіраллю. Кілька разів ми стаємо свідками трохи незрозумілих сеансів психотерапії у лікаря Сувальського. І лише у фіналі розуміємо, що й до чого. Добрянський перекидає місток між минулим і сьогоденням, показуючи залаштунки війни. Бої, вибухи, кров і відірвані кінцівки існують десь там, далеко, вряди-годи постаючи у спогадах головного героя. Тут, у тилу робляться інші речі. Люди отримують справжні статки, ловлячи рибку в мутній воді, наживаючись на крові й нещастях ближніх. З такими акулами воєнного бізнесу й стикається молодий і гарячий Антон Курінний. Начебто, у нього немає жодних перспектив подолати ці непохитні перешкоди. Проте молодість і гаряче серце (а ще кохання до викраденої у нього злодіями дівчини) допомагають дізнавачу розплутати складну справу про поштові картки. 

Роман має підзаголовок «забута справа», що дозволяє сподіватись, що будуть і інші справи, які розкриватиме Антон Курінний. Тут, щоправда, виникають питання, де надалі працюватиме герой? Перша частина циклу закінчується у лютому 1917 р. на початку Української революції. Чи слід чекати «нового Жеграя», який тепер служитиме Центральній Раді, а не гетьману Скоропадському? Чи з’являться у наступних частинах такі діячі нашої історії, як Грушевський, Винниченко, Петлюра? Цікаво, дуже цікаво.