Re:цензії

Найкращим збіркам поезій новітньої української доби зчаста доводиться наздоганяти своїх зацікавлених читачів. Кажу не про питомий рух поетичного слова в часі, що поєднується з еволюційною поступальністю, – заакцентовую збірку як перевізницю образної мисленно-відчуттєвої енергії. Добре вписується в цю парадигму й доволі повне вибране львів᾿янки-лучанки з високим музичним вишколом Анни Волинської «Поезії» («Сполом», 2012). Воно сформоване за принципом «єдиної в житті книжки», який має свої переваги і цілком виправдовує себе в умовинах турбулентності українського соціуму кінця 20-го – початку  21 століть. Та саме цей принцип і зумовив її деяку повільність у читацькій, зокрема літературознавчій рецепції.

Книга репрезетує ліричну суб᾿єктку виважено-наполегливих розмислів і складних рефлексій, з інтенцією гармонії як абсолютного ладу. Циклічність її крізьчасових переживань – від весни до провесни, від першого кохання до пізньої закоханості, від рідного до незчужілого, від тілесного до одухотвореного, від цільного до цілушки й окрушини etc – частково відбита в циклах вибраного; втім, останні не завадили поетичному самопортретуванню авторки, оскільки вона присутня у власному вірші завжди більш ніж достатньо. І не раз поруч із нею осінь – її екзистенційна опонентка:

Над втомленою щедрістю землею

Сповняється щорічний ритуал:

Знов Осінь, як біблійна Саломея,

Розпочинає танець покривал.

Спадають ниць її розкішні шати,

Багряно-жовте царське покриття.

Стою. Дивлюсь. Очей не відірвати.

І ще чогось чекаю від життя.

Воно ще буде лагідним до мене,

Я прозирну найглибшу його суть.

Це не мою ще голову шалену

На блюді закривавленім несуть.

На тлі цього і схожих поетично-деміургічних автопортретів, через розмаїття форм традиційного ритмо-римованого вірша – короткого, багатострофного, фраґментарного, ораторійного, колізійного – ритуалізується й певна частотність глибоко- і гостробачення поетеси, сприйнятих і пожиткованих нею справжностей. І насамперед – легітимізованого для себе ще в юності відчуття конечної втрати, коли «…Лежати під травами в рідній землі…»  значно цінніше, аніж «у травах». Звідси й подальші світоглядні недопізнаності-метафори: нібито байдужість при чеканні на страту Марусі Чурай; бентежне зазирання у прірву між словом на вустах старенької матері і змережаним її далеким сином-поетом, між вогником натхнення початківця і протягом редакторського професіоналізму, а відтак – між словесною кількістю («Вірші лавиною течуть, застигнуть – лавою») і поетичною якістю («Рядком грішу – покутую рядком»).

Психологія втрачання, навіть добровільного й радого, доволі неочікувана і пластична. Вмикається механізм підсвідомого знецінення (іронія, сарказм, інвектива) особистого й суспільного  втрачуваного, що в поетичному варіанті зумовлює надлишкову, хоча ніколи не зайву образність. Знецінення, звісно, по-своєму виправданого. І вже отча земля – планета, що «…На бульбашку мильну схожа!», «А люди горді і веселі Щодня примножують пустелі», «…Хліб для нас насущний Історія на крові замісила». Вже вивищується самоуневинювальне: «Сіяють святістю ікони. Внизу автограф: «Многогрішний…», однак над усім –  гірка самоіронія:

Я доберусь до крові вогняної,

Переконаюсь в тому, що жива;

Покаюсь в серці, іменем любові!

Як буде час.

А часу вже нема.

Ця критична констатація самої себе така безоглядна, що допускає, як творчо бажаний виняток, густе неточне римування. Помітне хіба аналітикам.

Книгу марковано знаками ментальних ризиків, що взагалі-то існують у поезії ніби за промовчанням, засвідчують спромогу поетичного вислову та його позиціонування щодо певних меж, а здобуваються на сприйняття нерідко пасіонарною метафорикою. Приміром: «О Боже правий, Боже правий, Нащо давав мені життя?», «Смачна вода у річці забуття, А люта спрага висушила губи», «…Твої цілунки обираю, Мені не треба вічного життя…», «Меч духу вашому! Отак! Двогострий меч!», «В порохівницях – порохно», «…Людинонько! Самотня ти, як Бог Ще до початку творення природи», «…В безодню бажаного болю Пропащим ангелом лечу!», «…Я до свого полину полину»... Тут утрачувачка й утрачене мовби міняються місцями, позиціями споглядання, і, мабуть, це здатне піддати ризику ментальну стоїчність першої…

А проте, маркерами поетичної сили у книзі стають як ці минущі сутності, так і доконечні, явно щоденні:

Не спіть! Чувайте над душами!

Коли у листопад рушили,

Коли на щодень насущними

Стають не хліби – окрушини –

Не спіть! Чувайте над душами!

Не дайте онемощіти,

Хай інколи будуть як діти!

Хай черствістю не стриножені,

Злостивістю не знеможені,

Не даючись спустошенню

Ходять під Богом і осінню.