Re:цензії

Поезія за своєю суттю є формою пізнання. Однією з найрадісніших, однією з найглибших.

Одночасно вона є суттю літератури.

А література – це форма контакту. Одна з найрадіс­ніших, одна з найглибших, одна з найнеобхідніших.

Словосполучення, віднаходження яких є сенсом пізнання, живуть довкола у стані ще навіть доза­родковому. Місія поета – помітити ненароджене словосполучення і дати йому життя.

Всі ці речі виразно дають себе побачити у поезії Трьох.

Трохи прикро говорити про них як про Трьох, бо за кожним – свій світ. Але раз їх життя привело до спільної книжки, то і книжка вже не може належати кожному зокрема, і прочитання теж. Щось подібне відбувається із найбільшою проблемою пізнання – з Трійцею. Але про такі збіги хочеться думати. І бути вдячним, бо ж недаремно думати – це є дякувати.

Колись мене вразило одне усвідомлення, яке при­йшло з дуже несподіваного боку.

Коли почали робити кілька сортів горілки «Княгинин», то для кожного з них хтось написав вишуканий текст, в якому красномовно розповіда­лося про особливості і властивості кожного сорту. Однак усі ці тексти закінчувалися однаково – ми впевнені, що саме цей напій знайде свого палкого шанувальника!

Так і з поезією, зі всією поезією у світі. В тому числі і тою, яка зібрана у цій книжці, і тою, яку творить кожен із Трьох.

Сучасної української поезії є дуже багато. Але вся ця поезія складається саме із окремих словосполучень-образів, вловлених кожним зокрема. І ніколи нікого у цих ловах не замінити.

Сучасна українська поезія – так тепер склалося – є дуже зорієнтованою на великі публічні виступи. Вона щораз більше перестає бути засобом інтимного контакту. Так от – Троє є ще й тими, хто здатний говорити навіть один на один. І це багато важить.