Re:цензії

Що є серце поезії(?) І серце жінки(?) Одне затаєне в одному. Таке собі нероздільне. Самодостатнє. З магнітною силою. Завуальоване. Ілюзорне творіння. Метафізичний туман. Etc. Павутина цієї загадки не оминула ліричні епізоди Івана Непокори «пісні для О»:

господи може я запізнився?

ні?

тоді порадь як докричатися до неї?

крізь усіх цих чоловіків які були до?

які слова говорити

аби мене почула

крізь усі спричинені ними образи?

<…>

господи

які цілувати рани?

які цілувати двічі?

Пасіонарна ніжність, жінка на п’єдесталі святості й пошани. Ще немає розчарування, яке у наступних фрагментах переллється у «є відстань між нами / яку не подолати жодним транспортом». Поки що є перший страх чоловіка перед Нею. Природний, родом з тих відчуттів, що супроводжує тремтлива любов. Любов, яку цінують, бережуть, до якої приходять «з миром» , а не з «музикою»… У ліричного суб’єкта Івана Непокори вона прямує до забуття, щасливого відсторонення від усього, крім Неї:

ми забули все що прагнули пам ’ятати

ми один спогад про дві різні події

та й повернулися ми не для того

шоб залишитися

Таке загублення в часі і просторі, у мріях і реальності супроводжується спокоєм, і аж ніяк не невротичним. Але і його не уникнути – він нуртуватиме вже в наступному ліричному фрагменті в механічних рухах, що мимоволі виконуватиме оповідач:

зі всім погоджуюся

вистукуючи під столом

нервово лівою ступнею

почутий десь/колись ритм

тримаюся за той ритм

як за рятувальне колесо

Ліричний суб’єкт у «піснях для О» прагне до холістичного єднання – кохатися з жінкою, а не з її тілом. Звідси народжується страх відторгнення: «я просто боявся не застати тебе в тобі».

У наступній частині поетичної збірки психологічне відторгнення матиме універсальний характер – воно пошириться на дім, роботу, молитву, жінку, державу й навіть смерть: «здається / власна смерть з нами станеться / без нашої участі». Тему життєвої втоми, невпинної ретардації про байдужість до всіх і кожного Іван Непокора стилізує під Чарльза Буковскі – «Буковскі гуляє Львовом (думки з приводу)». І хоч “women” та артикульоване уявлення про них у двох авторів принципово різні, усе ж тональність олітературеної апатичності «пісень для О» не тяжіє до дисонансу. Ліричні епізоди поета гармонізують з меланхолією, декадансом спогадів і елегійності, що почасти семантично й стилістично нагадують поезії Остапа Сливинського, Маріанни Кіяновської.

Тексти Івана Непокори оповідальні, монологічно-діалогічні, сконструйовані з фрагментів почуттів, снів, згадувань, рефлексій, що трансформуються у нескладні, на перший погляд, але глибокі за суттю афористичні ядра, як наприклад, «немає випадкової любові / є випадковий секс» , «смерть аж ніяк не є одужанням від життя», «вірші бунтують проголошують незалежність» etc.І все вирує навколо архетипного:

хто ця жінка

що приводить до вікон моїх всі ці дощі

навчає їх дивному танцю та

робить із них площі та пам ’ятники

бездомній музиці?

хто ця жінка боже

в котрій стільки всього дощить?

Cherchez la femme…