Електронна бібліотека/Публіцистика
Завантажити
єдиному наддержавному союзі для координації розвитку насамперед економіки, діставалися того права бути прийнятими не без труднощів, особливо важким був шлях для колишніх країн “соціялістичного табору”. Загальносоюзний перелік уніфікованих правил і законів для країн об’єднаної Европи творився поступово, починаючись від впровадження єдиних норм і стандартів для Союзу вугілля і сталі, яким було на самім початку об’єднання із семи европейських країн, та згодом став той перелік набагато об’ємнішим – освіта і охорона здоров’я, туризм і торгівля, збереження культурного надбання включно з архітектурними, ландшафтними та іншими рукотворними і природними пам’ятками і багато чого ще можна було б навести. Надзвичайно важливими з того переліку були питання стану демократії, прав людини, судової системи. Деякі з країн, які на сьогодні є вже досить поважними і самодостатніми членами Европейського Союзу, мусили тяжко працювати над тими проблемами досить тривалий час від прийняття офіційного рішення щодо вступу до ЕС, інколи минало до десяти років, а подеколи і більше, аби підтягтися до союзних стандартів за узгодженою індивідуальною програмою багатьох кандидатів. Ірландія і Португалія колись були найбіднішими країнами на континенті, а нині до них масово їдуть на заробітки трударі з багатьох країн Східної Европи, які нещодавно приєдналися до союзу. Кожного разу програма приєднання до ЕС чергової країни зачіпала практично всі сфери її життєдіяльности, важко навіть навести повністю той перелік у короткій статті, але найсуттєвіше можна окреслити: стабілізація економіки з усіма її господарчими проблемами, приборкання інфляції та корупції, ступень розвитку демократії, стан судової системи і свободи слова, повага до авторських прав мистця і до прав будь-якої пересічної людини, наявність релігійної толерантности і багато-багато чого подібного, аж нарешті – рівень життя громадян. Вже не згадую про необхідність завершити уніфікацію законодавства.
Питання економічної, політичної та духовної приналежности України власне до близької Европи чи до віддаленішого Евро-Азійського простору на сьогодні, на превеликий жаль, є одною з улюблених тем для політичних спекуляцій провідників та ідеологів різнокольорових партій, аби можна було частіше відволікати улюблений електорат від більш актуальних для нього щоденних проблем виживання. Що вже говорити-балакати щодо спроможности більшої частини наших політиків торкатися тем більш віддалених від проблем їдла та побуту як, для прикладу, культура чи духовність. Деякі політичні сили, втрачаючи свою популярність, а запропонувати щось справді вартого не для громадського збурення не вистачає кебети, то намагаються нагадувати про себе галасливими кампаніями щодо абстрактної постановки питання щодо вступу чи не вступу до будь-яких загальноевропейських структур, не зачіпаючи ніяк реального стану нашої нинішньої спроможности досягти відповідного рівня навіть для країни-кандидата. Просто рвуть повітря голими полярними гаслами, коли денаціоналізовані прошарки галасують про історичну нерозривність з “матушкай Расієй”, а натомість суперпатріоти не менш палко намагаються приєднатися до ЕС іще позавчора, нагадуючи про нашу освіченість не нижчу за давню Европу як за часи княжої Руси-України, так і Козацької держави, забуваючи про прийдешні потому століття постійної руйнації, коли через саму думку, навіть у зародку, щодо нашої колишньої европейськости втрачали люди свободу або й життя. А вона таки була! Насправді була! І пам’ятати про те треба, скільки б часу не проминуло після того всуціль чорного і спустошливого, але ж треба не просто пам’ятати, а й працювати на відновлення того рівня без перерви на відпочинок. Така робота має бути на всіх рівнях суспільного і родинного життя безперервною і копіткою, важко навіть уявити скільки промине часу, бо це не на мітингу побувати разів з кілька на рік, де можна легко виявити свій патріотизм вигуками “геть і ганьба”, після чого вертати домів і дивитися “інтелектуальні” шоу сердючок чи поплавських...
До 1992 року я жодного разу не виїздив за межі СССР, бо ж перебував у категорії “невиїздних”, але з часу відновлення державности України мені довелося побувати у багатьох европейських країнах, навіть по декілька разів поспіль з інтервалами у рік-два, то я мав можливість придивлятися до стану різних з названих і не згаданих мною сфер людської діяльности. Найчастіше, тобто один-два рази щороку я продовжую відвідувати Латвію як для творчого спілкування з колеґами на літературній ниві, так і для зустрічей з численною ріднею як українського, так і латиського походження. Часові інтервали у півроку, або й в один рік, для розвитку будь-якої держави є надто малим проміжком для оцінки її темпів проґресу в економіці чи культурі, а головне – у життєвому рівні всього населення, а не лише якоїсь її обмеженої частини. Справді, дуже малими часовими інтервалами є мої поїздки до країни, яка не так давно відновила свою державну незалежність і є нині повноправним членом ЕС та НАТО,