Електронна бібліотека/Проза

їй. – Український народ не потерпить вашого глуму... Ви – найгірше, що маємо...
Перебила мене:
– Покажи мені ліпше, і я тут як тут щезну! Дятлику, лишися дурної казки, ліпше погостри дзьобик свій об моє точило... – підпускає ляси.
Звісне, злягатися з отаким одороблом якось стидно: дізнається хтось, потім ганьби не відберешся за все своє життя. Хоч як не крути, а поплавок мій від її знадливих слів хвисьнув угору, надимнув матню. Настигла думка, пригадалося, як колись в Якутії на заробітках один з наших із бригади видримбав безногу каліку – та в потемках відчепила від кукси протез, лише б удовольнився спраглий і вона. Але ж то було в Якутії, в тайзі, далеко від рідної домівки...
Перейшов і я з нею на „ти”:
– Встругати тебе можу, проте ти більше не напосідатимеш на мене, – поставив умову.
– Ти спершу побудь у мені, а там, може, й передумаєш, – узяла в руки свої ядерні циці, гойднула раз, гойднула вдруге. – Одною тебе вкрию, другою зігрію.
– Мені не холодно, – підходжу до неї ближче. – Твої хляки заважатимуть нам дримбатися, – стис у п’ясті її жирну почеревину.
– Боляче, – плеснула мене по руці. – Зараз я стану рачки, а ти засатариш мені по самі яйця. В тебе, напевно, добра жердина.
Шерепа розпласталася, стала на коліна, виставила вгору пузату макітру:
– Тільки помалу... Не жени сильно... Я років десять не чула в собі чоловічу силу.
Примостився я біля того чуда, ледве пробрався своїм кийком в її масні надра. Гарую тудисюди, добре вмостившись на розкислих сідницях. А спрагла верещить не своїм голосом, упивається шалом:
– Не чекай на мене, коли хочеш – спускай... – проказує хрипло, жує в екстазі пожовклу бадилину. – В мене незабаром почнеться клімакс. Устигнути треба...
Я своїм порядком вправляюся на тлустому тілі, „не чекаю на неї”, перегодом звалився з головою на її пухкі рамена. Тут і вона припала вся до землі:
– Яка я щаслива, радосте моя, – уклінно дякує. – Хоч один знайшовся на цій землі чоловік, який наважився побути в мені, викликав оргазм. О, тепер я можу сміло вмирати, – спершу стала на лікоть, потім на коліна, насилу підвелася, побрела гола через річку, посеред води зупинилася, обернула голову:
– Не вини мене ні в чому... Ти заслужив щасливе життя.
Нарешті я таки добрався до ліжка, вбраний упав, заснув міцним сном. Прокинувся десь перед обідом, і раптом забагнулося мені вперше, відколи тут оселився, провідати місцевого попа. Чому саме попа, навіть не збагну, що повело мене в село. Трохи прибрався, аби не мололи злі язики, переважно жінки, мовляв, Каланник геть одбився від рук, як сам живе. Краєчком вулиці іду неквапом, вітаюся з перехожими, чоловікам тисну руку, жінкам – з кивком голови кажу: „Добрий день. Як ся маєте?” На що майже від кожної чую: „Нічого... Най би було... Як ти?..” – „Помалу, дякувати Богу”. Коли проходив попри своє обійстя, вчинилося мені недобре, проте не подав вигляду, минув хутко свою хату. В попа засидівся недовго, він був дуже здивований моїм приходом, якось боком сидів, наче страшився мене як відлюдника. Я приніс йому трохи грибів, за що він подякував, і вже на порозі, коли подав йому руку, запитав:
– Вам щось треба від мене?
– Ні... – посміхнувся я. – Священика тому і держить село, аби до нього приходили просто так.
– Справді, – зворушливо кивнув. – Дуже красно дякую. Як вам ведеться на новому місці? – насторожено запитав.
– Помалу звикаю... – стримано сказав, аби не прохопилося, що було на думці: „Раджу й вам спробувати...”
Тут надійшла попадя, криво зміряла мене поглядом. Я чемно привітався, пропустив начебто повз увагу її неприязнь, підступно запитав у попа:
– Хворіє?..
– Хто?..
– Маточка, – кивнув у її бік.
– Ні...
– Пробачте, – хутко попрощався.
Наступного дня я провідав Яфета, розповів йому про пригоду, що приключилася в мене з Кондофискою і попом. Яфет потішився:
– Вас непокоїть одна і та ж мара.
Насторожило мене:
– Гадаєш, попадя має чари?
– Попадя тільки штришок одного величезного образу. Тут задіяні страшні сили, – замислився він. – І хочуть вони звести вас зо світу.
– Чим провинився я перед ними... – ніяк не второпаю. – Живу собі подалі від інших, не тривожу нікого.
Мотнув він сердито головою:
– Заступаєте комусь дорогу, не даєте вільно розкошувати. Ваш осідок муляє очі незримим силам, їх запримітити вдається не кожному, проте вони є, діють у межу з нами. Сам уже знаєте, пересвідчилися на власні очі. Видається мені, що – то чортівня. Спробуємо вдвох позмагатися з ними, їхній головний Дідько напевне зачув нюхом, що на румовищі знайшовся ґазда, тому й вирішив позбутися вас, аби­сьте не заважали.
Ще сього лиш бракує. Тільки спекався я осоружної жони, не чую вже на собі людського посміху, коли – н? тобі – чортівня вчепилася, хоче виссати з мене кров. І чому власне я мушу бути тим ослом, на якому носяться всі... Поділився думками з Яфетом. На те він якусь хвилю помовчав:
– Розумію вас... Тяжко терпіти на собі наругу. Проте

читати