Електронна бібліотека/Поезія

Чи спиш, чи вже заснув навіки -

Позаду тиша лиш, її спокійний шал

І спомин, що людьми колись ще звались чоловіки,

Жінки - трояндами, що розцвітали, як стихав вночі вокзал

Життя, з якого вирушили тлінні,

Щоб тінями у ранки увійти.

А може, зовсім, може, не створіння

Ми, - незасвічені свічок світи?

А може, ми - нектар, що вже не п’ється,

Ми, може, п’єса, що трива весь час,-

Ця дівчина, що на кінці життя сміється,

Вона і є оте, що було ми, а саме: змарнованний час.

Гараздий світ: йой, скрізь один, той самий!

Чи вмер, чи ще жиєш - різниці вже нема.

Нема на кого навіть нарікать: Распутін і Усама -

Сторінка та ж, що й не відгадана у небові пітьма.

Ти хмари пий, ти поглядом тримай їх пульс жовтавий!

В уста цілуй цей синій неба й міста об’єднанний легіон,

І головного не забудь: десь років так, за триста,

Через перила мосту глянь, вдивись, вживись у дно канави,

Де часу і води спливає жінкою-бомжем миттєво-ніжна каламуть!...

Миттєвість – сон. Їй тут немає місця.

Вона, мов дощ частить, - й тому упріли ми

Від руху щастя відчувати світ у тіла тісті,

Від ластів ніг, якими мнемо хмари із халви

Усього позачасся, з’їденого існування міллю.