Електронна бібліотека/Поезія

Така краса, коли чудовий вирій,

Який за склом небес десь тісно мнеться,

Пташкам, які, нема весни, але вже йдуть на ирій,

Мов князь «на ви», коли йому не йметься,

Вже сниться... І чудово так, тремтіння вуст відчувши,

Прогнать весну подалі, щоб не чула,

Як серце б’ється, як, вітрилами напнувшись,

Грудина рветься в позанебеса – ще жива, іще чомусь минула.

Відчувши присмак губ незнаних, ти невдовзі бачиш: шелест,

Який вчувається напровесні щоранку,

Нудний. Ти знаєш, що то є - той людський нерест,

Й очима, наче батогом себе, ти б’єш коханку.

Вона ж іще не зна, що вже твоя. І очі,

Купивши гріх, відплатять сріблами сивини.

Ти знову мрієш, мов у юності - щоночі,

Не знаючи ізнов ізвідкіля лелеки в капусти несуть оті дитини...

12.04.10