Електронна бібліотека/Поезія

Самотні вирви по землі, як дочки.
Вечірній простір завмирає й стогне полиск хвиль -
Ще зеленіючих дерев лампадки, мов шматочки
Не м`язів, але втрачених за день людських зусиль.

Замкни себе у безнадійний простір тіла - нагадає кому.
Завмри, подумавши, що уостаннє стогне, мов робочі крани, м`яз -
Подумай про лице, колись і любе, і знайоме,
Й про те, як плакали під вами дві поламані пружини
І крізь вікно на це дививсь бабусин в`яз.

Крізь сутінь завше проривалось шепотіння наче крики.
І наче крила - на стіні вертав круги
Годинник. Й на стіні з`являлися миттєві лики
Й лякаючи, не дозволяли цілувать ноги.

І мляві кості рухалися в такт заметам,
Які кометою уяву золотили й що давно в землі лежить.
І місяць в склянці, наче тінь на маяку, стояв понад паркетом,
Немовби заскульптурена нечайно у шматкові гіпсу й тому вічна мить.

Одверзши ж очі, не прим`яту бачиш постіль,
А м`яту паморозь, яка всю ніч колючкою торкалася ноги.
Ех, сам до себе раз всього на рік зайшовши в гості,
Знаходиш у кімнаті, окрім себе, любої, свої скарби.

 

читати