Електронна бібліотека/Поезія

усно, -
За тебе, Дануся, прославим, одначе, небесних святих посланців.

29.07.09

***
Все змінюється. Навіть твердь вгорі.
Усе стає відносним у хвилину ранку:
З кватирки у сусідів наче в казино лунає сміх,
І місяць буйні ночі роги залиша мов зброю – у блакитному серпанку

Небес, які – так само, як сьогодні – загорілися колись
Для когось, - в день неначебто в моря пірнули...
І піниться їх недосяжний, любий і глибокий слиз
І, хоч теперішнє вперед несе, тепер воно верта в минуле.

У те, що вже настало і було не раз:
Зозулі на стовпі куплет, падіння обрикоси,
Тополі лет на тлі небес стрімкий як герб, як час.
І як коса острижена в печі, у тверді розчинились і відпломеніли роси.

29.07.09

***
Буде, буде дощ...
Питання лише – коли він гряне.
Коли неба шоколадна густа товщ
Ластівок на землі нарешті обмане?

Коли розстебне свій плащ
І покаже набряклі водою як гирі груди.
І тікать від нього чи неї полями у шортах – зась.
І не плями – як хлющ, блискучий кущ, неодмінно будеш.

Ну, хіба що піднести,
Просто в небо підставить драбину,
Просто в груди – і першому поплисти
Вгору. У те, що буде. Одразу з дощем і невпинно.

31.07.09

***
Я не знаю, скільки ще на світі верст ходити,
І губами до небес торкатись, і жагуче пити
Поглядом росу ранкову і чудове надвечір’я,
Скільки ще скубти очима біле птиці неба пір’я...

І радіти скільки усмішкам дітей, словам похилих,
Скільки бути злодієм для когось, стільки – милим,
Скільки любе серце заколисувать словами і додому
Скільки ще ногам моїм нести прекрасну та вродливу тіла втому...

І напастей скільки, радощів, і зрад спіткати...
І покласти скільки голову на власних рук потужні і пробиті лати,
І латати серце поцілунком, віршем розривати душі,
І блідішати, немов настала смерть, рожевим променем ставати пляжевої мушлі, -

З дна морського мовби визволеним, із хреста ізнятим?
І протягнутим шляхом акацієвого хмизу, стятим
Поглядом на вроду – поля, горя, діви.
І, нарешті, доки бути безкінечним віршем, співом.

31.07.09

Літо Господнє

...А сьогодні небо – беззоряне.
І тополі в заобрій, зморені,
Лиш стирчать.

І хати свої муки згорені –
Упівнеба пожежа –
Кричать.

І дахи лише крилами тихими
Мов залишеними базиліками
Мчать.

Час спинився в нозі у гусені.
Наче яблука, снігом притрушені, -
Маяками угору ячать.

І не чутно чайки далекої –
Випадкової гості над степом –

Тільки кібець
Криком завис –
Як зоря, як печать.

І співанню пісні з-забарної
Молодиці обличчя гарної
Своїх літ, своїх зболених кривд
Не витрачать.

І сльоза скотилася дисками
У беззоряне небо немов обелісками,
І упалу учора зорю
Там не будуть стрічать.

Знавіснілому горю навислому хатньому,
Мов цілунку, такому братньому,
Не звучать.

Бо нема, бо нема куди зорям падати
Як нема кому горю зарадити,
І нема, не було і не буде
Чого втрачать.

Ця соната, колись закінчиться.
І засне на місяця кінчику,
Коли зорі прокинуться
Й знову почнуть скавчать.

Ну, а поки що... дощ над шпалами
Покриває краплями сталими
Оцю землю – і треба спать...

І даремно в степу – вовтузиться!
Мов комп’ютер, всесвіт ізнов загрузиться
І – без зоряних крил – знову почне літать.

І нічого не значить
Печать Каїна,
І ковчег понад водами,
І Аврагамова таїна.
І Тамарині фах і стать.

У веселому літа просторі
Ми живемо, немов на острові –
Не спастися нам ’мать!

Тільки вчасно випустить голуба,
Пальці витягти з зір – із жолоба, -
Проспівать!

І змарноване в хатах колишнє
Ялівцем проросте на вишні
Й як дахи, мов невидимі зорі
У заобрій буде стирчать.

І кермо – своє серце – направимо з вірою.
І над водами, пливбою що перевірені,
Зможем стать

І сіонською квіткою тихою –
І голготським останнім криком -
Це не Ной –

Це Христос нам у спину дихав –
Ми збираємось в завтра,
В беззоряне зір це різдво проростать.

І роздвоєні, Сонцем напоєні,
Немінливі, хоч занепокоєні,
Наче небом засвоєні –
Літо Господнє ідем стрічать.

31.07-1.08.2009

***
В червоний шовк вдягнуло небо свої сизі, як в голубки, крила –
Змахнуло небо нам востаннє синіми крильми!..
Востаннє усміхнулось, забіліло
І зникло, покривалом вкрите зітканим із мертвої пітьми.

Праворуч, наче цар, в плачу здригався місяць,
Руками жовтими від курива торкаючись чорніючих завіс,
Й комар, що від небес весь час темніючих завівся,
Наблизився й в цілунку вечоровому завис.

Й немов пили його вуста вчорашню надвечірню втому,
Й біль в тілі пропливав, і множив у множинах вену сум,
А місяць все ридав, недопалком своїм жовтіючи в солому,
І дівчині закоханій все поправляв і поправляв у сні косу.

1.08.09

***
Вікно, і виноград, руда вагітна сучка,
І неба угорі синіючий бокал,
Бинти із цегли, у руці сталева ручка,
А в серці – тиші благодатний шал.

Що серед листя серць численних в вишині шепоче сіра птичка?
Що тиша тіні поруч з мурахами на землі?
Невидима ізвідси Інгульця блакитна – ні, як порох сіра стрічка?
Що, свято в серці? що сьогодні день

читати