Електронна бібліотека/Поезія

Cтаєш німим. Однак хіба бува німотно,
Коли і так не чути крику й аж ніяк не клякне рало
Морозу, що спуcкається хустиною в серця скорботно
Й стає ще дужчим - мов було його невдосталь, мало?

Але його - надмір. Надсил, надсерця.
Надтихо щупальці його лоскочуть у змертвілім мозку.
І окуляри позакохуваних у оцей усесвіт оченят людських, мов скельця,
Зламаються. Немов сніжинка, наче свято стануть в році.

І знов життя чиєсь підійметься як надмір жесту,
Чиїсь квапливі сльози й неквапливі ранки.
А ти, закрившись у собі, мов крапки - нуль без фесту
І усміху, усе ж вдивлятимешся із надією угору.

У вчора, де мороз стискав, ламавшим пальці,
Де щастя замерзання відчуттям свободи
Втискалось в глибину душі - крихке ж, як кальцій.
У ніч, де жив. Перед черговим вибором народу.
28.01.10

читати