Електронна бібліотека/Поезія
Завантажити
Кургани слів розкидані наверле.
Як небо вранці, загубився їхній почерк -
І хмари в глибині, їх перли -
Мов кимось зібрані для красних, уродливих дочок.
Їх жерла, мов гвинтівка снайпера, сягає до Говерли,
І далі - до дрібних небесних точок
Вершин, перед якими ця - померла,
Снігами завмираючи, ридаючи у носовий - повітря дихає - платочок
Весни, якої далеч небо над тобою зжерло.
ці сни - заплакані сліди із літа в осінь.
І небеса - масні, розбавлені гуашем перла.
Вгорі над ніччю дня уже блукає осінь.
Уже вона лежить - рожевий вечір, наче небеса, заріже осінь.
Наріжник храму, у який впаде сльоза, здригнеться.
І піт, що капає в цемент, що повторяє слово: "Досить! Досить!",
Підніжком вівтаря, накритий крепом кафеля, минеться.
І, ковдрою укритий з голови до правого коліна,
Чи спатимеш цю ніч? чи будеш жити?
Чи, вийшовши в Холодному Яру з столітнього поліна
Навзнак впадеш і поруч знак помітиш - жито?
На знак, що літа сон минувся, над курганом пропливають хмари
І зрідка, у найглибші ночі, також досі чути журавлиний клекіт,
І їм, що мов навік минають, досі сяють темні сизі хмари
Серед ночі - мов тиха ніжність, мов стожари, немов - душевний рекет.
Мов гра крикет осінь - м`яч душі летить чомусь ізнов наверле.
І мов склепіння, сну скрегочуть в крові згустки.
А ті, живі і мертві, що всю ніч понад курганом горло дерли,
Мов у клубок згортаються на ранок - в власну, мов гадюча шкіра, хустку.
18.09.09