Електронна бібліотека/Поезія

…І привітає той, що не зродився досі день,

І день, якому вже ніяк не статься

Й завмерти разом ізі мною у вінку пісень,

Які нікому і ніколи не насняться.

Й з нічого в нікуди веде стежа.

І, як межа, вона відділить стінки серця.

Й - як в стінку м`яч - удариться сльоза

Й щоку пошкряба при падінні вниз - немов вкраїнцю шлунок та, що з перцем.

А та, що з серцем, знов погляне в мене - з гір униз,

І зір її в кімнаті видряпає зручність - крісло,

І я, який між небом, нею і землею в часі вис,

Губами в власні зуби впруся, щось промовлю стисло

І, нерозбірливо, немов уже пірнув у сон,

Немов в декорі не розгледів кліток пледу -

Убік я щось промовлю жінці в унісон

Й вкладуся біля крісла, зручно одягнувши наніч кеди.

Куди веде ця ніч - не знаю я.

Вона пірна у щось, в кудись, і я, мов ніж, пірнаю.

Люблю я лінії. Які не впізнаю. Яких не пам`ятаю дна.

Вона мене, а я її - не знав, не пам`ятаю.