Електронна бібліотека/Проза
Завантажити
Не мацав, не чіпав руками, не ліз у постіль, просто сидів неподалік і дивився за мною. Погляд не хтивий і слинявий, а якийсь суворий, з іскриною доброти, від нього часом іде мороз поза шкірою.
Мене боїться челядь, вважає за господиню. Я ж розумію усю короткотривалість цієї миті, бо Зрайця дуже давній літами. І хоч вороги та заздрісники Старого давно повмирали, і нікому вже бажати його смерті, дітей у нього також не знайшлося, однак він не вічний..
- Доки ще можу, ходім до шлюбу..
- Скільки разів буду вінчатися?.
- Дріт тебе кинув. А дам щось на монастир - і не служитимеш більше нікому. Поки мене Бог тримає на світі...
Я думаю.
- Ви часом не маєте доньки, пане?
- Ні, хоч, правду кажучи, твоя мати котрийсь час тут господарювала...
- О Господи! А батько?
- Він, як усі, любив гроші. І за кожне кривдне слово я платив наперед.
- За батоги не заплатили...
- То вже не в моїй силі.
Я думаю. Добре було б тут лишитися, на цій горі, і дивитися звідси на місто. Страшно тільки в грозу – блискавки шугають поруч і стискають моє бідне серце. Чомусь завжди плачу в дощ. Тоді здається, що кожен приходить запізно. Зрайця розуміє мої сльози. Він боїться, аби я не пішла. Однак мені нема куди йти. І навіть якби знайшлося таке місце, то в нього завжди набереться стільки грошей, аби воно для мене щезло, і як тільки з ними донині живе на світі. Мабуть, збуїв стримують дворові, двометрові та численні, мов у самого гетьмана. А ще страх перед владою, такий чіпкий, що не відпускає донині..
Я дивлюся на сонце, котре заходить, і шкодую за всім. Але жаль мій не гострий, а вичахлий. І на нього, як на вечорове світило, вже можна дивитися. Часом щось записую. Вже на доброму папері. Тільки не знаю для кого. Проте рука бере перо і виводить дату, ніби вписуючи її у Господню книгу: „ Дня такого-то і місяця такого-то був дощ. І води текли у яр. І звірина піднімалася на верхи, рятуючись від потопу. І Зрайця стояв поміж них, наче Ной, невідомо за що порятований.”. Боюся подумати – може, за мене, аби не розгнівати Бога більше, бо для випробувань немає викінчених меж. А я не хочу ніяких повторень..