Електронна бібліотека/Поезія
Завантажити
Прийде втома – обідня, літня.
Вірш – складний, мов анатомія ліктя,
Вона нагадає – і він напише.
В написаному буде сумнів,
буде оповідь, буде сутінь,
буде вага, буде облога,
але не буде головного.
В ньому не буде лінії світла,
що невиписана та безслідна
тонко проходить між лопаток,
ділячи видиме, ніби спадок;
що ляже хребтом, як узбережжям,
і тому, хто побачить це першим,
доведеться якось назвати
ці перепади, ці завади.
Світло, яке її ділить навпіл,
світло, якого вистачить навіть,
аби означити сховану темінь,
огранити в переході щоденнім,
вихопити у сутінках ранніх,
згустках, накочуваннях, відмираннях,
у переситі і відході,
залягаючи десь насподі.
Світло, що творить злами настінні,
світло, яке наповнює тіні,
смуток лиць і вигини вилиць –
все, на що вони разом дивились,
що розглядали, чого торкались,
ламаний промінь, Господній палець
проводить лінію горизонту,
значить ніжність, наче гризоту.
Світло ковзає по хребтові.
Промені, ніби хвилі портові,
розмивають піщаний берег
шкіри, літерами на паперах
проступають тонкі прожилки –
підшкірний скоропис хороброї жінки,
віднайдена мова – щоразу ближча,
орфографія порубіжжя.
А з того боку, де світло гасне,
різане, ліноритне, виразне
вугіллям у грунті лежить мовчання,
і тогобічна тиша повчальна
буде громадитись між ними,
будуть обжитими і нестрашними
ландшафти, значені чорнотою –
неозвученою, простою.
Чорно-біла гірка рівновага,
злам, що тримає в повітрі птаха,
тінь, у яку западає серце,
пропис, який наповнює сенсом,
який наповнює мову вагою,
рухається лінією береговою,
рухається диханням, мов краєвидом –
недописаним, несамовитим.