Електронна бібліотека/Поезія

Ось і добра нагода подякувати за можливість

народитися в двадцятому столітті.

За можливість побачити

берегову лінію історії,

за можливість зійти на переповнені перони,

що повільно порожніють і затихають.

Як не подякувати за нагоду

писати листи від руки,

безнадійно залежати від непоквапливості листоноші,

відчувати сповільненість календаря,

його жіночу точність.

Як не подякувати за це особливе відчуття часу,

що вимірюється кількістю прочитаних за вечір

сторінок.

Як не подякувати за простір,

твердо окреслений олівцем, ніби дитячий кулак

із затисненим гудзиком.

Постаті тих, хто перейшов через великі війни та потрясіння,

стоять при вікнах, прощаються

з мороком, ніби з померлим сусідом.

Хто кого пережив, кому випала ця сумнівна

вдача – дивитися як споряджають на цвинтар

померлого ворога.

Світлі постаті дітей двадцятого століття,

розчиняються в мороці, ніби постаті колійників,

що проводжають ніч.

Потяг прибуває на ранкову платформу.

Ранок вітає всіх, хто зійшов дорогою,

спокусився ліхтарним сяйвом за великими деревами.

Ранок вітає тих, хто сходить на кінцевій.

І лише радість лишається.

І лише розпач.

І лише переплітається вогкий туман

із невагомим словом.

Будь зі мною, музико вулиці.

Будь зі мною, відчуття перемоги.

Відчуття справедливості.

Відчуття ритму.